Ірвін Шоу - Хліб по воді

То була найдовша промова, яку Стренд будь-коли чув з уст Ромеро, Одначе Аллен не сказав би, що лишився задоволений нею, хоч вона й не була позбавлена логіки і багато старших, ерудованіших, ніж Ромеро, людей написали про Гіббона те саме, тільки в трохи ввічливішій формі.

– Ось що я тобі пораджу, Ромеро, – промовив Стренд. – Тримай такі думки при собі, коли писатимеш контрольні з історії.

Хлопець вишкірив зуби у зловтішній посмішці:

– Не хвилюйтеся, сер! Я завжди носитиму свою пурпурову тогу. Адже я зовсім не хочу, щоб вас витурили зі служби!

Стренд підвівся, оплатив рахунок і сказав хлопцеві, що вони побачаться в школі і що там є правило, за яким курити можна тільки в одному місці – на цокольному поверсі головного корпусу, та й то лише старшокласникам.

«Помагай тобі боже», – подумав Стренд. Він допив каву, заплатив і вийшов у духмяний вечір.

Повернувшись до Мелсонового корпусу, Аллен зрозумів, що покоївка, якої він досі так і не бачив, уже побувала в квартирі, застелила двоє односпальних ліжок і зашторила вікна. «Треба нагадати Леслі, щоб не забула перевезти з рештою меблів наше велике двоспальне ліжко», – подумав він. Від тієї страшної ночі в Турі Аллен із Леслі спали разом. У своєму віці він не збирався спати окремо.

Стренд сів за письмовий стіл у вітальні й при світлі учнівської лампи почав писати в зошиті, що його привіз із міста.

«Я починаю нове життя й маю намір віднині вести щоденник. Може, якщо я записуватиму все чи бодай уривки, то згодом із них вималюється якась картина, і я краще збагну, що зі мною коїться. Все міняється, і я у вирі подій. Час тисне па мене, і я відчуваю свій вік. Коли історія – це засіб зрозуміти минуле, то короткі щоденні записи про сучасне, може, допоможуть хоч мигцем заглянути в майбутнє.

Цей рік став роком роз'їздів. Спершу Елінор поїхала до свого подружнього щастя й нової роботи – покинула, місто, в якому народилась і, поцілувавши нас та помахавши рукою, пішла в самостійне життя. Потім: надійде час прощатися з Керолайн – чи знайде вона там своє щастя? Лікар каже, справи в неї швидко посуваються. Але в який бік? Поки обличчя забинтоване, неможливо вгадати, який вона матиме вигляд, коли пов'язку нарешті знімуть. Зовні вона щодо всього цього спокійна. Я чув, як вона весело наспівувала собі під ніс, спаковуючись до від'їзду в Арізону. Леслі хоче поїхати з нею і допомогти їй там влаштуватися, хоч Керолайн це й не до вподоби.

Я не в захваті від того, що доведеться пожити в Данберрі самому, але переконаний: відпускати Керолайн одну не можна. Так я їй і сказав. її показне наспівування та спокій здалися мені фальшивими ще з самого початку. Мої побоювання підтвердилися в найгірший спосіб, коли якось я проходив повз її кімнату й почув за причиненими дверима ридання. Леслі тоді не було вдома. Я відчинив двері й побачив, що Керолайн лежить скорчившись на підлозі, б'ється головою об стіну й плаче. Я нахилився, підвів її, І згодом вона вгамувалася. Витерла тильним боком долоні очі й видушила усмішку.

– Це я просто так, татусю, – сказала. – Мабуть, на дощ.

Не менше непокоїть мене й Леслі. Хоч на вигляд з нею нібито все й гаразд, одначе щось у ній усе ж таки змінилося. Досі Леслі завжди була розважлива і впевнена в собі, але за останні дні, які я провів у Нью-Йорку, я кілька разів упіймав її на тому, що вона була якась розгублена, нерішуча, примарою блукала по квартирі зі стосом книжок або нотних зошитів, так наче не знала, що з ними робити, і клала їх у найнесподіваніших місцях, а потім, не тямлячи себе, заходжувалася ті книжки чи зошити шукати, щоб через кілька хвилин знову запроторити їх бозна-куди.

Я не розмовляв ні з Леслі, ні з Керолайн, ні з будь-ким. іншим про те, як дівчина поламала носа. Думаю, їй самий хотілося б забути і про це, і про те, що вона збрехала нам. І мені страшно навіть подумати, як повелася б Леслі, коли б знала правду. Я й досі не певен навіть сам за себе. Якби мені трапилося зустріти того хлопця, що побив її, і в руках у мене опинилася смертельна зброя, то, боюся, я б скористався нею».

Рука в Стренда затремтіла, він перестав писати і втупився в останній абзац. Його звичайно рівний почерк раптом перетворився на якісь жахливі карлючки. Аллен поклав ручку й відсахнувся від столу. Час, як він зрозумів, не погамував у ньому майже нестерпної люті, що охопила його в коридорі лікарні, коли Хейзен розповів про те, в чому Керолайн призналася докторові Лейярду.

Джіммі сказав би, що він «перереагував». Батьки й створені для того, щоб «п ер ер сагову в ати». Стренд підвівся й рушив до засклених дверей, які виходили в сад. Переступивши поріг, він глибоко вдихнув, намагаючись заспокоїтися. Так він стояв, п'ючи великими ковтками духмяне повітря і шкодував, що не здогадався купити в містечку пляшку віскі.