Ірвін Шоу - Хліб по воді

Потім Аллен глянув на небо. У темряві над головою в нього яскраво сяяли зорі. В кінці саду зійшов молодий місяць. Листя старих дерев шелестіло під вітерцем, відкидаючи миготливі тіні на вкритий росою моріжок на галявині. «Якщо в цьому тихому куточку я забуду минуле, – подумав Стренд, – чи бодай спробую його забути, я зможу знайти тут своє щастя».

Другого дня Аллен устав досить рано й міг би поснідати в їдальні головного корпусу з рештою вчителів, проте йому не хотілося зіставляти всі оті півсотні облич з іменами, які він почув напередодні ввечері. Він пішов до містечка, втішаючись свіжим ранком і милуючись табунцями дітей, що гралися із собаками на газонах перед чепурними будиночками. Стренд купив «Нью-Йорк Таймс», але тільки кинув погляд на заголовки й згорнув газету, вирішивши почитати її потім. Ранок із його сонцем та щедрими обіцянками природи – не той час, щоб читати останні новини. Вечір, коли спадають сутінки й людину мимоволі огортають меланхолійні роздуми про тлін і смерть, – відповідніший час для репортажів із Вашінгтона, Ірану, Москви, Єрусалима та південної півкулі.

Підходячи до Мелсонового корпусу й намагаючись стримувати – з поваги до порад доктора Прінза – свою звичну швидку ходу, Стренд побачив на східцях біля входу величезного чорного чоловіка. («Ні, – промайнуло в Аллена, – це ще юнак, йому не більше вісімнадцяти, хоч він і такий здоровенний!») Юний велетень чемно підвівся.

– Містер Стренд? – запитав він.

– Так.

– Я Александер Роллінз, – сказав хлопець. – Мене приписали до цього корпусу.

Вони подали один одному руки, і Роллінз ніяково всміхнувся.

– Я футболіст і досі ночував з командою в іншому корпусі. Але якщо ви не проти, я б перебрався сюди на день раніше. Кажуть, ніби в день заїзду тут страшенна колотнеча – мами, тата, що понаїдуть разом із дітками, і взагалі…

Він мав густий, чистий голос і вимову, властиву жителям Нової Англії. Стрендові спало на думку, що, може, слід порадити хлопцеві серйозно взятися за спів. Він скаже про це Леслі.

– Я не заперечую, – відказав Стренд. – Ваша кімната номер три на верхньому поверсі. – Адміністратор дав йому список хлопців, які житимуть у корпусі, й розподілив їх за алфавітом по двоє в кімнату, окрім дев'ятого – його мали поселити в кімнатці, куди двоє ліжок не увійшло. Роллінзові випало жити з Ромеро. Адміністратор не сказав Алленові, що Роллінз темношкірий чи, власне, чорний як ніч. – Сподіваюся, вам тут сподобається.

– Я певен, що сподобається, – відповів Роллінз. – Я тут теж новачок. Дістав однорічну футбольну стипендію. Я грав за свою школу в Уотербері, але вчився не найкраще… – Він криво посміхнувся. – І всі мені казали, що не має значення, скільки разів за сезон я рятував команду. Якщо я, мовляв, хочу потрапити в такий заклад, як РІєльський університет, мені не завадить ще рік посидіти над книжками.

– Моя дочка на спортивній стипендії у невеличкому коледжі в Арізоні, – повідомив Стренд і несподівано уперше відчув гордість. – Вона бігає.

– Про мене цього не можна сказати, – мовив Роллінз. – Я захисник. Моє діло блокувати. Здебільшого я просто намагаюся встояти на ногах. – Він засміявся. – Так що ваша дочка випередить мене запросто, тут нема чого й сумніватися. Тепер такі дівчата… – Він похитав головою з кумедним виразом.

– Сподіваюсь, вона теж зробить усе, щоб утриматися на ногах, – сказав Стренд. – По-своєму.

Роллінз подивився на нього серйозним поглядом.

– Я теж сподіваюся, – мовив він. – Гаразд, сер, я більш не забиратиму у вас часу. Після ранкового тренування я перенесу свої речі.

– Я не замикатиму дверей.

– Тривожитись не варто. Тут ніхто нічого не краде.

– Я приїхав із Нью-Йорка, – сказав Стренд. – Там крадуть усі й усе.

– Я чув, – похитав головою хлопець. – В Уотербері теж не краще, хоч проти Нью-Йорка то просто прищик. Думаю, вам тут буде добре, містере Стренд. Усі кажуть, що це справді чудове, тихе місце, і сподіваюся, воно буде таким для нас обох. Коли вам з дружиною треба буде перенести щось важке, чи переставити меблі, або ще щось, будь ласка, кличте мене. Може, я не дуже моторний, – він знову посміхнувся, – але спина в мене дай боже! А зараз мені пора на поле – скидати зі свого обвислого заду жир. – І він легкою, спортивною ходою рушив геть від будинку. Його коротко стрижена голова здавалася надто малою на дебелій, мов стовбур, шиї, що виростала з-під светра.

Стренд увійшов у корпус, розмірковуючи про двох «Р» – Роллінза та Ромеро. Негр і пуерторіканець. Чи не подумає Ромеро з його вуличним цинізмом: «Ну звісно, двох братів – чорного і не зовсім білого – любісінько оселили в окремій кімнаті!» Чи зрозуміє він, що так вийшло за алфавітом? Адміністратор сказав: коли хтось із хлопців захоче помінятись кімнатою і ніхто не заперечуватиме, то це можна буде зробити. А що, як решта хлопців будуть задоволені розселенням за алфавітом і нічого змінити не пощастить? Аллен не знав, скільки в списку чорних і як їх добирали. Роллінза прийняли за те, що він футболіст. Стренд був трохи вражений тим, що школа з такою репутацією, як Данберрі, відверто набирає собі спортивні команди. Зрештою, команді Данберрі далеко до «Нотр-Дам» чи «Алабами». Ромеро потрапив сюди завдяки випадковій розмові – ним зацікавився впливовий чоловік. А решта? Треба буде обережно розпитати, яку ж лінію веде школа.