Ірвін Шоу - Хліб по воді

– Для Ромеро це буде новина, – сухо кинув Стренд.

– Вона, мовляв, відчула, що він не хоче бути схожим на інших хлопців у своєму класі.

– Така небезпека йому не загрожує.

– Це не для нього – так він їй заявив. Він, мовляв, хоче чогось досягти. Ще не знає, чого саме, але це має бути неабищо. Майже всі хлопці в школі, як він сказав, котяться по рейках… Керолайн каже, що говорив він це зневажливо. У тих хлопців, мовляв, усе розплановано – Гарвард або Йельський університет, потім школа бізнесу й місце в татовій фірмі. Стануть адвокатами, президентами банків, наб'ють кишені доларами, а в п'ятдесят п'ять – на пенсію, грати в гольф. Одначе їх чекають великі несподіванки, каже Ромеро. А він має одну велику перевагу над ними всіма – для нього ніщо не буде несподіванкою. Він, мовляв, навчиться всіляких хитрощів від них самих…

– Від кого це «від них»?

– Цього він Керолайн не сказав. Тільки сказав, що візьме гору над ними в їхній грі, ї в своїй туї, і взагалі в будь-якій грі. Керолайн розповідала, нібито хлопець був тоді страшенно збуджений, так наче висловлював свої потаємні думки. Вона гадає, що то йому вперше трапилася нагода з ким-небудь поговорити про це.

– Вона помиляється, – мовив Стренд. – Мені теж довелося дещо від нього почути. Правда, менше, ніж їй, але теж чимало. – Він пригадай розмову про готів.

– І Ромеро, мовляв, вдячний їм за те, що вони його навчають. Так оті алжірські фелахи здобули освіту в Сорбонні, а потім викинули французів зі своєї країни. Або оті розумні молоді араби, які вчилися в Гарварді та Оксфорді, а потім повернулися додому, змінили європейські костюми на бедуїнський одяг і віднадили англійців та американців від своєї нафти, змусивши їх верещати як недорізаних свиней.

– І що ж Керолайн думає про беї оті його красиві слова?

– Вона сказала йому, що він просто напускає туману. Мовляв, десь начитався про це, а тепер розводиться, щоб удати із себе великого розумника.

– Ну, це його, мабуть, тільки втішило! – мовив Аллен.

– Керолайн сказала, ніби він скипів. їй навіть здалося, що він устане й піде геть. Але не пішов. «І справді начитався, – сказав він, – я сам же таки про це й написав, пробувши у школі тиждень, і замислився про те, чого мені тут у біса треба». Він же, мовляв, приїхав сюди не для того, щоб гасати з м'ячем по полю!

– Може, хлопець і не збрехав, – зауважив Аллен, – коли сказав, ніби написав усе оте сам. Це на нього схоже.

– Потім Ромеро спитав, де вона вчиться, а коли Керолайн розповіла про свою спортивну стипендію, він засміявся. То ти теж бігаєш, каже. Але він, мовляв, знає, від чого втікає. А от від чого втікає вона? Потім хлопець заявив, що навіть ПІСЛЯ: свого сьогоднішнього успішного виступу на полі він однаково піде з команди, бо залишався там тільки заради свого товариша Роллінза. Футбол, каже, то дитяча забавка.

– Джонсон не дуже побиватиметься, коли він піде, – промовив Стренд.

– Хто такий Джонсон?

– Футбольний тренер. Ромеро всім каже, що в того нема уяви, і це дійшло до Джонсона.

Я знаю, ти вважаєш Ромеро важким хлопцем. Але я ніколи не чула, щоб Керолайн так розповідала про когось. Вона сказала, ніби це був найцікавіший вечір у її житті. Коли вона прийшла після тієї вечері додому, то відразу сіла й усе, що їй запам'яталося, записала.

«От іще одна в родині стала писати щоденник! – подумав Стренд. – Може, це спадкова хвороба?»

– Таке враження, що вона запам'ятала кожне його слово, – сказав він уголос.

– Це ще не все, – провадила Леслі. – Коли Керолайн розповіла Ромеро про свій намір стати ветеринаром, він сказав, що вона збирається рятувати не той вид тварин. Він, мовляв, знає, де вона повинна практикувати, коли одержить диплом, – у колишньому його кварталі в Манхеттені. Там, каже, аж кишить звірів, цілі табуни двоногих – і всі вони хворі. Отам від Керолайн було б куди більше користі, ніж там, де вона збирається годувати пілюлями китайських мопсів. Керолайн думала, що хлопець просто глузує з неї, але потім він запитав, і досить серйозно, чи вона не проти, якщо він їй напише. Дівчина поцікавилася, про що ж він їй писатиме, і Ромеро відповів: про політику, вбивства, хабарництво, злидні, колір людської шкіри, про облудну історію, напалм, водневі бомби, про перемоги на футбольному полі… А ти, як був у його віці, ти коли-небудь чув, щоб молоді хлопці про таке розмовляли?

– Ні, – відповів Аллен. – То були інші часи.

– Він сказав ще, ніби спробує написати зо два любовні листи.