Ірвін Шоу - Хліб по воді

Коли зі склянкою в руці він повернувся до вітальні, то почув над головою ходу. Цей старий дерев'яний будинок і рипів, і стогнав, і крізь шпарини в ньому було чути все, що діялося нагорі. Аллен був певен, що, незважаючи на заборону, вечорами До хлопців частенько приходили гості, йому не хотілося з'ясовувати, що означали ті нічні звуки. Може, його вихованці потай курили, або ділилися сигаретами з марихуаною, або пили заборонене спиртне, чи навіть влаштовували самосуд над котримсь із своїх товаришів… «Відданий і сумлінний вихователь, – думав Аллен, – тихенько прокрався б нагору, зловив би неповнолітніх злочинців на гарячому й належно б їх покарав». Але як можна покарати такого злочинця в наші дні? Хтозна. Принаймні в державній школі Алленові не треба було турбуватися про те, що роблять його учні після уроків. Отак завжди: живеш і весь час порівнюєш здобуте з утраченим. Поки його вихованці ще не спалили корпусу, Алленові було вигідно заплющувати на все очі. Він не питав у інших учителів про те, як вони дають лад у своїх корпусах, а сам йому ніхто Нічого не радив. «Цікаво, – міркував Аллен, – що подумав би про мою поведінку викладач з Ітону або Харроу – закладів, де й досі, як мені відомо, вдаються до тілесних покарань?» Чи пішов би зараз той педагог нагору, щоб навести порядок і призначити невблаганну кару: за куріння стільки-от ударів лозиною, за випивку – стільки, за балачки після відбою – стільки? А скільки за мужолозтво? Про таку покару чути йому не випадало. «Іди й роби, як. я…» Аллен усміхнувся, пригадавши ці слова із святого письма. Його власний син був не старший від декого з хлопців у цьому корпусі, проте Аллен ніколи його не карав, хіба різким словом, та й то не часто. Цікаво, якби Джіммі пішов учитися до Данберрі, Ітону чи Харроу, а не до державної школи, то чи опинився б він у світі бородатих гітаристів та зірок «року» – отих розбещених мільйонерів, приречених умерти ще до тридцяти років від завеликої дози героїну або від збуджувальних чи заспокійливих засобів?

Аллен поставив склянку на стіл» сів, трохи повагався, тоді взяв ручку й почав писати.

«Я не раз замислювався над різницею між колишньою системою викладання англійською мовою і довільним теперішнім методом, коли учням дають ступінь за будь-яку недоладну суміш дилетантських знань. Коли думаєш про поетів, філософів, державних діячів та воєначальників, – вихованих за давньою британською системою й у вірних церкві коледжах, що утвердилися в Сполучених Штатах від колоніальних часів, – то важко повірити, ніби ми робимо для своїх дітей добро, як це робили наші предки для своїх. Ми живемо в парадоксальні часи коли лібералізм дійшов межі в нашій системі освіти, а дисципліна й репресії дійшли межі в більшості політичних систем. Ці два явища, певно, якось між собою пов'язані, але вже надто пізня ніч, щоб докопуватись до цього зв'язку. Англійська школа знаходила в себе місце для: диваків. А чи знайдеться у нас місце для людей освічених? А для вихованих? Для поетів? Це чудова тема для розмови з Ромеро. Чи, може, мені краще піти до директора й заявити, що хлопець небезпечний, що він становить для всіх нас загрозу і його слід негайно виключити зі школи? Та я знаю, що не зроблю цього. Я, як і всі тут, як і сам Рассел Хейзен, заражений ліберальними упередженнями, і вони, незважаючи на те, що нас спіткало, й досі спонукають нас – із порядності чи з почуття провини – витрачати кошти й свою добру волю на освіту і навіть на озброєння своїх власних арабів, фелахів, іранців. Я не розмовлятиму про це з учителями за чаєм. Для них я, між іншим, дивак, і коли вони розпитують мене про мою роботу в державній школі, то поводяться так, ніби перед ними – людина, що провела свої найкращі роки на війні.

А загалом вони непогані люди, вільні від шанолюбства, яке так часто робить людей нестерпними.

Саме слово «шанолюбство» наводить на нескінченні роздуми. Дзвонив мені, скажімо, на тому тижні Хейзен – вибачте, мовляв, що не зміг приїхати провідати вас і довідатись, як вам ведеться. Я йому відповів, – правда, не зовсім щиро, – що в мене тут усе блискуче. Потім він сказав, що хотів би поговорити зі мною про одну справу. Йшлося не про труднощі з його розлученням і не про оту юристку з Парижа, як я спочатку подумав, а про Елінор та Джанеллі. Я розповів Хейзенові, що коли Леслі їздила до них у гості, то їй здалося, ніби в них усе чудово. А Хейзен був іншої думки. Він розмовляв зі своїм знайомим видавцем, і той сказав, що ці двоє молодих людей виявилися надто шанолюбними й відступили від традицій газети, які сприяли її успіхові майже півсторіччя. Порозганяли давні кадри, понабирали жовторотих «всезнайок», вихованих східною журналістською школою, і ті свавільно протиставили себе людям у містечку. Елінор звинувачують, здається, навіть більше, ніж Джанеллі. Вона, кажуть, «водить свого чоловіка за кільце в носі». Так заявив Хейзенові видавець. І сам він нарікає, що вони ставляться до нього, як до «стародавньої реліквії». Може, той чоловік і перебільшує, сказав Хейзен, та все ж таки не завадило б, якби ви трохи їх напоумили, нехай поводяться стриманіше.