Ірвін Шоу - Хліб по воді

– Трієчник, майже двієчник. І живе якраз у моєму корпусі. Досить. неприємний лобуряка. Справжній бугай. Любить кривдити менших,

– В усякому разі Хітц-батько – так мене повідомили – не тільки заявив, нібито ми домовилися зустрітися в Данбері, а й сказав, що я відвів його вбік і обговорював з ним ту справу. Отака паскудна брехня!

– Мені дуже прикро, – мовив Стренд. – Але навіщо ви мені все це розповідаєте?

– Бо якщо хто-небудь приїде до вас і почне ставити запитання або якщо вам доведеться давати свідчення, то я б хотів, Аллене, щоб ви в разі потреби присяглиоя, що я весь час був з вами чи з кимось із вашої сім'ї і, поки я гостював – у вас, ніхто нічого не чув про голосування, бізнес, адвокатські контори…

– Расселе, – мовив Стренд якомога спокійніше, – я ж не був з вами весь час. І Леслі та Керолайн теж не були.

– Але ж ви не думаєте, що я на таке здатний, правда? – Голос у трубці лунав чимдалі гучніше, і в ньому вчувалася злість.

– Ні, не думаю, – щиро відповів Стренд.

– Це кривава помста, – сказав Хейзен. – Спрямована проти мене. В– и не знаєте, яка конкуренція у Вашінгтоні! В моїй роботі часом доводиться погладити когось досить могутнього – проти шерсті, і коли такі люди побачать бодай найменшу, найбезглуздішу нагоду мене спаплюжити, то відразу хапаються за неї.

– А що вони можуть вам зробити? Адже ніяких доказів у них нема?

– Звичайно, нема, – У щирості його відповіді не було сумніву. – Та ви собі не уявляєте, який вигляд це матиме в пресі і з якою радістю дехто з моїх колег здере з мене скальп! Може, нічого такого й не станеться, Аллене, але якщо до вас справді звернуться з розпитуваннями, то я дуже просив би вас… А втім, годі, я сказав уже й так багато. Робіть як вважаєте за потрібне.

– Расселе… – почав Стренд.

– Я б не хотів більше про це розмовляти, – рішуче відказав Хейзен.

Запала коротка мовчанка, і Стрендові не хотілось її порушувати. Коли Хейзен заговорив знову, голос його лунав, як завжди, приязно.

– О, до речі, на тому тижні я бачився з Леслі! Я подзвонив у Нью-Йорку до школи й запросив її на ленч. Один хлопчина, син мого приятеля, начебто має здібності до музики, і я хотів з нею побалакати: може б, вона взялася за нього… У неї чудовий вигляд! Вона нічого не казала вам про того хлопця?

– Ні, – відповів Стренд, Власне, Леслі і словом не обмовилася про зустріч із Хейзеном.

– Запитайте в неї про хлопця. Батько чекає відповіді. Що ж, мені було дуже приємно з вами поговорити, І прошу вас, не турбуйтеся про мене. .Може, через тиждень чи трохи більше все минеться й забудеться. Бережіть себе, друже! А я обіцяю, що приїду й провідаю вас – найімовірніше, на День подяки, а може, й раніше. Я скучив за вами, друже справді скучив!

Аллен поклав трубку й сидів, утупившись у телефон. Потім поволі допив віскі, вимкнув лампу й пішов до спальні. Дорогою зазирнув у кімнату Леслі, де стояло широке старомодне ліжко. Він поділяв його з Леслі від перших днів подружнього життя. Ліжко мало зручний, затишний вигляд. Ліжко Джіммі було вузьке, і в ньому Аллен часто снився собі зв'язаним і кинутим у тюремну камеру. Він мало не ліг спати цієї ночі в широке ліжко, але зрештою передумав і пішов до своєї кімнати. Там неквапливо роздягся й заліз у холодну, як склеп, постіль.

Прокинувся Аллен від якихось звуків у сусідній кімнаті. Він протер очі й машинально глянув на світний циферблат годинника, який стояв на столику біля ліжка. Минула вже четверта година. Звуки в сусідній кімнаті не стихали, і якийсь Час Аллен просто лежав здивований, намагаючись здогадатися, що б то могло бути, Потім збагнув: там схлипу

вала жінка. Він відкинув ковдру, підхопився з ліжка й побіг до кімнати Леслі. Вона сиділа в темряві на широкому ліжку.

– Леслі! – вигукнув Аллен, – Леслі, бога ради!.. – Він увімкнув лампу. її обличчя не було видно.

– Не треба світла! – закричала вона. – Прошу, не треба світла!

Несподівано вона здалася йому якоюсь маленькою, зморщеною. Він

вимкнув лампу, став перед нею навколішки І обняв її за стан.

– Леслі, – промовив він, – що таке? – Потім стривожено: – Що ти тут робиш? Я думав, ти залишилась на ніч у Нью-Йорку. Що сталося? Ти щойно приїхала? Вже минула четверта…

– Не свари мене, – сказала вона. – Сьогодні я не витримаю, якщо ти мене сваритимеш. Я вдома, Хіба цього не досить?

– Люба, – промовив він лагідно, – я. не сварю тебе. Я дуже стурбований. Я хочу допомогти…

– Обійми мене. Ось так. І нічого не кажи. Помовч. – Вона істерично засміялася, – Хіба жінці не можна часом поплакати без того, щоб. викликати поліцію? Пробач мені, – Вона погладила його по голові. Рука в неї тремтіла. – Я вже заспокоююсь. Повір, усе гаразд. Нерви!.. Дурниці все це… А тепер зроби для мене ось що: залиш мене на хвилинку. Піди на кухню і приготуй чогось випити нам обом. А я тим часом ввімкну світло, наведу лад на обличчі, зачешусь, а тоді вийду на кухню, і ми нишком вип'ємо по чарочці й любо поговоримо при світлі, і ти побачиш, що нема чого тривожитись. Я трохи дурненька, але ти завжди про це знав, і цьому немає ради. їй– богу… Тільки, надягни халат і взуй капці. Ти весь тремтиш. Іди. Прошу тебе, йди.