Ірвін Шоу - Хліб по воді

Аллен був надто стомлений, щоб сперечатися з нею. Він поставив склянку, яку ледь пригубив, і поплентав до своєї кімнати. Він знову тремтів і ліг у постіль, навіть не скинувши халата.

Згодом Аллен почув, – чи то йому здалося, що почув, – піаніно. Воно грало тихо й десь далеко-далеко.

У середу перед Днем подяки уроків пополудні не було. Леслі з Алленом спакували речі й чекали, коли опівдні по них приїде «мерседесом» Конрой, Хейзен запросив їх на вихідні до свого будинку на узбережжі. Стренд, правда, з більшою охотою залишився б у школі и поблукав тихим подвір'ям, коли хлопці роз'їдуться по домівках. Однак після розмови з Бебкоком про Леслі, що відбулася тиждень тому, Хейзенове запрошення виявилося дуже доречним.

Директор покликав Стренда до себе в кабінет і, коли той прийшов, ніяк не міг умоститися за своїм столом. Припалював і гасив люльку, надівав і знімав окуляри, перекладав папери, кілька разів, невдало пробував почати розмову, знічено відкашлявся, щось говорив про систему оцінок, що її запровадив Стренд, про зручний для нього розклад уроків на наступний семестр, до якого було ще цілих два місяці. Кінець кінцем він таки дійшов до розмови, задля якої запросив Стренда, й вибачливо сказав:

– Аллене, я не хочу зайвий раз турбувати вас і не хочу, щоб ви думали, ніби я втручаюся не в свої справи, проте Леслі… – Він зітхнув. – Ви знаєте, що всі ми від неї в захваті й були дуже раді, коли вона запропонувала прочитати курс музикознавства. Навіть не уявляю собі, де б ми знайшли на це місце такого кваліфікованого фахівця…

– Містере Бебкок, – перебив його Стренд, – що ви хочете мені сказати?

Бебкок знову зітхнув. За минулі місяці він став ще сіріший і виснаженіший, ніж був. Стрендові прикро було дивитися на чоловіка, який усе хапався за свою люльку й уникав дивитися йому в вічі.

– Мені здається, її поведінка протягом останніх тижнів… У ній немає нічого особливого, запевняю вас… Але я хочу сказати, що Леслі… Леслі наче сама не своя, якщо ви розумієте, до чого я веду… Так ніби… Я не розумію, що з нею, може, ви підкажете мені… її поведінка трохи… Сказати «химерна» було б надто різко, але саме це слово чомусь спадає мені на думку… На уроках вона раптом замовкає на півслові… Звичайно, так розповідають учні,й до їхнього базікання слід ставитися критично. Одначе Леслі просто виходить із класу серед уроку й не каже, коли повернеться й чи взагалі повернеться. Вчителі бачили, як вона йшла через подвір'я й плакала. Може, вона стомилася? Та навантаження в неї, як ви знаєте, невелике… Я ось подумав, чи не запропонувати їй невеличку відпустку… на тижнів два-три… Міс Коллінз трохи знається на музиці й береться тимчасово замінити її… Певна річ, у школі існує традиція платити вчителеві протягом… ну… його відсутності через хворобу.

О господи, мені так важко знайти потрібні слова!

Алленові було прикро за цього лагідного, переобтяженого турботами й кволого чоловіка і водночас за свою безпорадність щодо Леслі. Відтоді як дружина приїхала серед ночі й розбудила його, вона була вдома просто сама не своя – тиха, пригнічена істота, що байдуже блукає з кімнати в кімнату й помалу згасає.

– Це не втома, – сказав Стренд. – Тут ціла низка причин. Думаю, школа в цьому не винна.

– Дякую, Аллене. Я не був певен, чи ви це помітили. Часом буває, що найрідніші люди… – Бебкок не доказав. – Школа, вся її атмосфера, коли семестр такий довгий, осіння погода… В листопаді тут буває важко й міцним людям, а для вразливої жінки – це мов ув'язнення…

– Містер Хейзен запросив нас на День подяки до Хемптона, – мовив Стренд. – Може, з нами поїде й син. Там будуть люди, чиє товариство її цікавить, і, мабуть, це якраз те, чого їй треба… – Стрендові ке терпілося якомога скоріше зникнути з-перед очей стомленого і стурбованого чоловіка, що сидів навпроти нього. – Думаю, це допоможе. А як ні… тоді побачимо. Одна подруга запрошує Леслі поїхати з нею до Європи. Поки що вона відмовилась, та коли я скажу, що ви запропонували невеличку відпустку, яка піде їй на користь… Я зроблю це як можна тактовніше… Ви не проти, якщо я відкладу розмову з нею до вихідних? – Говорячи так, Аллен уже знав, що йому важко буде почати цю розмову. Через легкодухість? Чи від страху завдати Леслі ще більшого болю?

– Робіть як вважаєте за краще. Аби на користь. Вам легше вирішувати. – З голосу Бебкока було чути, що він радий бодай кілька днів не думати про це. – І знаєте, – обережно додав директор, – коли ви відчуєте, що вам з дружиною потрібна невеличка допомога з боку психіатра, то є один дуже непоганий фахівець, він приїздить із Нью– Хейве– на, якщо виникає потреба… Ви б здивувалися, коли б знали, як часто нам доводиться його викликати. І до. вчителів,, і до учнів. Часом мені, здається що, між нами, всіма; надто тісні взаємини, що ми просто тримаємо, так би мовити, одне одного в обіймах, і так день при дні – Отож нівелюється особистість, стикаються характери, насуває меланхолія, наближається зима… Стільки всього треба передумати, стільки стресів… – Він ще раз зітхнув і знову заходився перекладати на столі папери.