Ірвін Шоу - Хліб по воді

– Я жінка, яка ходить на роботу. В понеділок мене чекають у Данберрі чотириста хлопців. Я повинна пояснити їм, що таке лябемоль мінор.

Однак Аллен помітив, що Леслі вагається, і вирішив до кінця вихідних сказати їй про директорову пропозицію.

Хейзен – він ходив із Кетлі дивитися на пошкодження, яких тиждень тому завдав причалові шторм, – стояв на терасі в кількох светрах, у теплих вельветових штанях, у. лижній шапочці та цупкій куртці й спостерігав захід сонця. Обличчя в нього розчервонілось од вітру, і здавалося, наче він ніколи в житті не сидів у конторі. Хейзен лагідно всміхався до своїх гостей.

– Було б чудово, якби сюди приїхала й ваша малеча, Леслі… Решта малечі, Джіммі… Я не хочу нікого образити, називаючи їх «малечею». А знаєте, можна зараз зателефонувати їм і привітати зі святом!

– Не варто витрачатися, – заперечив Аллен. – З ними все гаразд.

– Пусте! – кинув Хейзен. – Я наполягаю.

Всі зайшли до будинку й почали дзвонити Керолайн в Арізону й Елінор та Джузеппе в Джорджію. Коли вони розмовляли по черзі біля здвоєних апаратів у вітальні та невеликій бібліотеці, в домі стояв справжній гвалт.

Побалакавши спершу з Керолайн, а потім з Елінор, Леслі повеселішала. Всі по черзі привітались по телефону. Тільки один раз сталося замішання, коли Леслі й Аллен розмовляли з Керолайн і Леслі сказала, що вони дуже знудьгувалися за нею, а Керолайн відповіла:

– Істхемптон не для мене. Мені не подобаються тамтешні хлопці.

– Господи, що це означає? – спалахнула Леслі.

Аллен знав, що це означає. Керолайн не забула того вечора у машині, коли Джордж зривав із неї одяг і перебив їй носа. Вона цього не забуде ніколи.

– Нічого не означає, – кинула Керолайн, – Я тут щаслива, як пташка. Арізона – це рай!

Потім усі пішли нагору готуватись до вечері. Соломон із Стрендом спустилися вниз перші, і, поки Стренд стояв перед каміном, у якому вогонь стріляв голубими й зеленими іскрами, Соломон налив собі випити. Вдоволено зітхнувши, Соломон потонув у м'якому кріслі й заговорив про Джіммі. Він розповів Стрендові, що на роботі хлопця всі дуже люблять, і, посміхнувшись, Натякнув, нібито в Джіммі роман з однією з його, Соломонових, зірок на ім'я Джоун Дайєр. Поки в конторі не з'явився Джіммі, він, Соломон, мав, мовляв, чимало клопоту з тією особою…

– Вона стала зовсім іншою жінкою, відколи накинула на хлопця оком, – промовив Соломон: – Я подвою йому платню за відданість фірмі – й за виявлений; героїзм! Вона дивилася на всіх чоловіків у конторі як людожер. На мене теж. Як. тигриця. Про її шаленство у нас ходять легенди. Я вже серйозно міркував про те, щоб позбутися цієї жінки, хоч її платівки розпродуються краще, ніж будь-кого з інших моїх співаків.

– Скільки їй років? – запитав Стренд.

– Тридцять п'ять – тридцять шість.

– Чи не надто молодий він для неї? – Стрендові не сподобалася новина, хоч він і не зміг би пояснити чому.

– Виходить, ні, – відповів Соломон. – Та ви за Джіммі не хвилюйтеся. Він на диво розважливий хлопець, як на свої роки. Хіба він нічого вам про неї не розповідав?

Стренд похитав головою.

– Джіммі не хвалиться своїми успіхами в жінок. Якщо він має чим хвалитися. Наскільки мені відомо, він ще й не знав жінки,

Соломон поблажливо всміхнувся.

– Не бийтеся про це об заклад!

Стренд не усміхнувся.

– У його роки я жінки ще не знав, – зауважив він.

– Різні професії – різна мораль, – сказав Соломон, здвигнувши плечима.

– Тридцять п'ять… – промовив Стренд. – Одружена?

– Десь є чоловік. Здається, другий чи третій. Не побивайтеся так, Аллене. Це індустрія розваг…

– Прошу вас, нічого не кажіть Леслі. Боюся, це стривожить її. Вона досі вважає Джіммі маленьким, невинним хлопчиком.

А Леслі зараз чудово виглядає, правда ж? – сказав Соломон.

– Правда.

Соломон, може, й проникливий, коли йдеться про талант, але на його оцінку жіночого настрою навряд чи можна покластися. Аллен пригадав, як Леслі запідозрила, ніби Неллі Соломон і Хейзен коханці, і йому стало цікаво, чи Соломон уміє розгадувати почуття своєї дружини краще, ніж він, Аллен; почуття Леслі.

Хоч Леслі й трималася молодцем, Аллена не полишала гнітюча думка, що її вдавано тарний настрій – скоріше вияв чемності, ніж наслідок справжніх перемін у її душевному стані. І розумів це не тільки Аллен. Джіммі, який відвозив Неллі Соломон до містечка, – їй треба було щось купити в аптеці, – повернувшись, відвів батька вбік і почав розпитувати про матір.