Ірвін Шоу - Хліб по воді

– Я певен, вона передумає і поїде, – збрехав Аллен.

Коли машина під'їхала до Мелсонового корпусу, в одній із спалень на третьому поверсі Стренд побачив світло. Було вже за пів на одинадцяту, і учням належало спати. Мабуть, хлопці зібралися там, щоб розповісти один одному, хто як провів вихідні. Стренд вийшов із машини й рушив до будинку; шофер поніс услід за ним валізи. Коли обидва підійшли до дверей, вони зненацька відчинились, із корпусу вибіг хлопець – босоніж, у піжамі – й мало не збив Стренда з ніг. Не встиг Аллен опам'ятатись, як із дверей вискочив ще один хлопець – він гнався за першим. Цього Стренд упізнав одразу. То був Ромеро – в джинсах і в светрі. Жоден з тих двох не сказав ні слова. У світлі лампочки, що висіла над входом, Стренд побачив у руці Ромеро ножа.

– Стій, – крикнув Стренд. – Стій, кажу!

– О боже! – вигукнула Леслі.

Але ні той, ні той не спинилися. Перший – куди більший від Ромеро – метнувся праворуч за дерево. Ромеро, що біг швидко й нечутно, наздогнав його й скочив йому на спину. Їхні тіла сплелися в клубок і покотились на землю. Зрештою Ромеро опинився вгорі й сів тому другому на груди. Стренд із криком підбіг і схопив занесену руку Ромеро, в якій хлопець тримав невеликого ножа.

– Ти що, здурів?! – крикнув Стренд, стискаючи руку Ромеро й відчуваючи, яка вона тонка й водночас дужа – ніби трос, по якому йшов електричний струм, – Кинь ножа, Ромеро!

Почувши своє прізвище, Ромеро прийшов до тями. Він випустив ножа, повернув голову й глянув на Стренда.

– Гаразд, – сказав він якимсь чужим, але спокійним голосом. – Усе. – І підвівся.

Нарешті Стренд розгледів хлопця, який, схлипуючи й судомно здригаючись, лежав на землі. То був Тедді Хітц. Обличчя його було заюшене кров'ю, що стікала з глибокої рани на щоці.

– Леслі, – мовив Аллен якомога спокійніше, – подзвони, будь ласка, лікареві, а потім містерові Бебкоку і скажи, хай якнайшвидше йдуть сюди. Хітца поранено.

– Мало! – кинув Ромеро.

– А ти помовч! – гримнув Стренд, коли Леслі пішла в дім. – Чоловіче, поможіть мені, будь ласка! – гукнув він водієві, що застиг із валізами в руках біля дверей, і став навколішки біля Хітца, який схлипував усе рідше. – Спокійно,: Хітце, – сказав Стренд, – Він викинув ножа. – Потім дістав носовичок і приклав його хлопцеві до рани на щоці. – Зможеш потримати сам?

Хлопець, усе ще схлипуючи, кивнув головою і притис носовичка собі до Щоки.

– Святий боже! – вигукнув шофер, підійшовши. ближче і втупившись у закривавленого хлопця. – Що тут коїться?!

– Я провчив цього сучого сина! – кинув Ромеро.

Тепер Стренд помітив, що й у Ромеро обличчя закривавлене і говорить він якось глухо, ніби в нього розпухли губи.

– Годі, Ромеро! – сказав Аллен. Потім знов обернувся до Хітца: – Ти зможеш іти?

Хітц кивнув головою й сів. «Слава богу!» – з полегкістю подумав Стренд. Хітц важив дрбрий центнер, а водій був маленький літній чоловічок, і Аллен уже потерпав, чи подужають вони вдвох донести хлопця бодай до дверей.

– Ой лишенько! – кинув Ромеро з відразою. – Там усього тільки подряпина, а він корчить із себе казна-що, ніби вже здихає!

– Помовч! – сказав Стренд. Він випростався і взяв Хітца за руку, щоб підвести його з землі. – І раджу добре подумати, Ромеро. Бо тобі доведеться відповісти. на чимало запитань..

– Мені потрібен адвокат, – сказав Ромеро. – Я маю право на адвоката.

Стренд, який уже поклав руку Хітца собі на плече й сказав: «Просто зіприся на мене і йди поволі», – мало не засміявся. Адвоката! Певне, в тому кварталі, де жив Ромеро, десятирічні діти – й ті знають про адвоката.

Ромеро крутнувся на місці й швидко пішов у корпус. Коли Стренд із водієм привели до загальної кімнати Хітца; що вдавано похитувався, Ромеро уже ввімкнув світло й сидів на столі.

– Тобі краще лягти, – сказав Стренд Хітцові, – й закинути назад голову.

Носовичок уже просякнув кров'ю. Підтримуючи Хітцові голову, Стренд допоміг йому лягти на пошарпану канапу.

– Місіс Стренд пішла дзвонити лікареві, – сказав Аллен. – Я певен, з тобою все буде гаразд. – Потім звернувся до шофера, що стояв посеред кімнати й, хитаючи головою, бурмотів: «Клятущі діти! Клятущі діти!», – Можете їхати. Я тут сам догляну. Вам ще довга дорога назад. – Йому хотілося якомога, швидше позбутися цього чоловіка. Чим менше людей буде вплутано в цей дрібний прикрий випадок, тим краще. Він був радий, що Хейзен не послав з ними Конроя. Стренд уявляв собі, що розповів би своєму господареві Конрой, якби тут побував.