Ірвін Шоу - Хліб по воді

Аллен поволі, неохоче підвівся й пішов до своєї кімнати. Надяг халат, узув пантофлі й рушив через темний передпокій до кухні, вмикаючи по дорозі світло. Потім приготував два віскі – у свою склянку долив багато води, а в склянку Леслі – лише кілька крапель. Сів за стіл і, чекаючи дружину, задивився на своє відображення в темній шибці й на білі сніжинки за вікном, що повільно пролітали у світлі від старомодної гасової, переробленої на електричну, лампи над кухонним столом і провіщали зиму.

«Навряд чи я буду на щось здатний уранці», – подумав Аллен, і йому стало соромно за свій егоїзм. Першим уроком у нього була американська історія, і він спробував пригадати, що саме збирався розповісти учням про федеральні закони, бо не хотів думати, що означала поява Леслі в такий пізній час та її істерика.

Коли Леслі ввійшла на кухню, вона була уже в халаті, накинутому поверх нічної сорочки. Коси зачесані, обличчя майже спокійне.

– Ось, – сказав він. – Ось твоя склянка.

– Дякую, – тихо мовила Леслі і спробувала всміхнутися до нього. Ця її усмішка була схожа на спалах маяка-мигавки десь ген за тисячу ярдів.

– Люба, що сталося? Ти попала в аварію?

– Ні. Тільки разів із десять мало не заблукала. Я вперше вела машину в снігопад. Іноді машина ніби живе власним життям.

– Щось трапилось у Нью-Йорку?

– Нічого особливого – Леслі сіла, взяла обіруч, як дитина, склянку, піднесла її до рота і спрагло почала пити.

На мить у його пам'яті зринув, ніби перебивна картинка, образ Юдіт Кінлін. Вона сиділа в ресторанчику із запітнілими вікнами й тримала ось так біля уст чашку з кавою.

Смак віскі я почну відчувати, мабуть, у років вісімдесят, – промовила Леслі. – Але з книжок знаю, що його дають тим, хто врятувався після корабельних катастроф. Виходить, віскі здатне підтримувати в людині життя. Ні, нічого особливого не сталося. Я чудово повечеряла з нашою директрисою, ми грали дуетом Шопена, і вона розповідала, якою чудовою людиною був. її чоловік і як вона тужить за йим, відколи вів помер; і якою знахідкою була Керолайн для школи, і як вона шкодує,

що в школі нема систематичної спортивної програми, бо якби така програма була, Керолайн могла б дістати стипендію в будь-якому коледжі; і з яким нетерпінням вона чекатиме кожного такого вечора, коли я зможу залишитись у неї, бо так жахливо сидіти, читати, спати в порожній квартирі… Ні, нічого особливого не сталося. Крім того, хіба, що мені уявилося… Мені уявилося, ніби я, як і вона, самотньо сиджу цілий вечір удома і так не хочеться йти самій у ліжко…

– Твій чоловік ще не вмер, люба! – ніжно мовив Аллен. – Хоч він і пробував це зробити.

Його невдалий жарт не викликав у Леслі усмішки.

– Ні, ти не вмер, – сказала вона. Голос у неї був сумний, змучений, безбарвний. – І я зовсім не думаю, що ти помреш. Чого я боюся, то це того, що ми пливемо в різні боки. Ми наче двоє людей, яких підхопило різними течіями і поволі відносить у протилежні боки. Кінець кінцем ти зникаєш, і ось я, як наша директриса, жду наступного дзвінка від Джіммі, чи телеграми від Елінор на мій день народження, чи вирізки з арізонської газети, де говориться, що Керолайн повторила рекорд коледжу з бігу на сто ярдів.,. Раптом мені стало нестерпно лежати серед ночі самій у чужому ліжку, коли ти десь більш як за сто миль від мене… Мені захотілось переконатися, що ти є, захотілося торкнутись тебе…

– Люба! – вигукнув Аллен. – Я завжди буду з тобою!

– Я знаю, я міркую нерозважливо, – провадила вона глухим голосом, – але обоє ми тепер геть вибиті з колії. У мене таке відчуття, ніби ми живемо чиїмось чужим життям. Ми не спимо разом, навіть не їмо разом, ми потопаємо в морі своїх учнів. Мені сниться всяке казна-що – незнайомі чоловіки, хтиві хлопці… А сьогодні, коли їхала додому, якийсь п'яний переганяв мене й, розлютившись, що я не зразу дала йому дорогу, вилаяв мене страшними словами. Потім учепився ззаду, майже бампер у бампер, увімкнув далеке світло й натис на сигнал. Я злякалась і звернула з автостради на першому ж повороті. Потім заблукала й кружляла по всій окрузі темними вузькими плутаними дорогами, і в жодному будинку по дорозі не світилося. Машину на снігу заносило, і я мало не ввігналася в дерево… У мене з'явилося божевільне відчуття, ніби машина хоче вбити мене, ніби вона – мій ворог, і я вже хотіла була зупинитись, вийти, сісти край дороги й замерзнути, але раптом побачила дороговказ і виїхала на шосе. І ось я тут. Принаймні до ранку я почуватиму себе в безпеці. – Леслі силувано всміхнулася й відпила віскі. – Не дивися так стурбовано, любий! Вранці я повернусь до тями, я знаю. А зараз іди спати. Через години дві тобі вставати. – Вона перехилилася через стіл і поцілувала його. – Іди, прошу тебе. Ти геть зморений. Я вдома. Я в безпеці. Вдень усе виглядатиме інакше.