Валерій Шевчук - Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим

І я відчуваю зворушення від того, що він сидить побіч мене, оцей гарний із шляхетними манерами й душею юнак, якого дехто назвав би інфантильним і ніяким – я так його не назву, бо і від нього, попри все, випромінюється оте святе світло, яке хай і тихо, м'яко але ояснюс цей складний, заплутаний і химерний світ…

Прийшли до мене Андрій Андрійович з Оленою Артамонівною, і ще з сіней я почув рокітливий бас:

– А де це той, хто хворіти задумав?

Він уже давно не носив пенсне, скельця його окулярів чіплялися до тоненької металевої смужки, очі дивилися на мене приязно. І я розцвів їм назустріч щирою усмішкою. Цього разу Андрій Андрійович приніс мені пакунок книг, і я знав, що це старі книги.

– Це для того, щоб не вішав носа і не нудьгував, – пророкотів соковитий бас.

Андрій Андрійович останніми роками, як я вже казав, постарів, волосся й вуса стали майже білі, але найбільша його драма в тому, що через артрит змушений був покинути грати. Про це він мені сповістив ще коли навідував мене у лікарні і вперше його бас звучав печально.

При цих гостях мати відразу ж заметушилася й побігла ставити чай, Олена Артамонівна детально розпиталася про моє здоров’я, а тоді пішла погомоніти з матір'ю, а Андрій Андрійович весь той час мовчки сидів на стільці й позирав на зачохлену бандуру, яка стояла в кутку.

– Жаль, – сказав він, коли Олена Артамонівна вийшла, – замовкла моя голубка, та й ваша мовчить… Давай–но я її хоч настрою…

Вийняв з бічної кишені ключа, розчохлив інструмент і почав накручувати гвинти, торкаючись пучками струн.

– Старість не радість, сказав він, – а болячка – забирачка, не дачка. Але хто говорить про сумне, того біда не мине. Послухай–но, поки жінок нема, кілька анекдотів…

Анекдоти були смішні, але й справді не для жіночих вух. Ми сміялися, а найбільше сам оповідач, задоволено рокочучи басом.

– Знаєте, яка в мене мрія. Андрію Андрійовичу, – мовив я – Коли вилізу з цього клятого ліжка, куплю собі магнітофона.

– А це для чого? – здивувався співрозмовник.

– Для того, щоб записати ваші пісні, сказав я. – Бо ви самі не зберетеся цього зробити.

– Списуєш мене на смітник? – підняв брову Андрій Андрійович.

– Ні, хочу записати, – сказав я.

– А що ж, дотепно. Боюся, не зіграю вже так, як умів.

Зіграєте, як зумієте. Для мене, коли не вийде, проспіваєте їх без супроводу

– Без приграшу пісня все одно, що хліб без сала, – сказав Андрій Андрійович.

– Хлібом наїсися, а без хліба сало дурне, – мовив я йому в тон.

– Що ж, і це правда. Був у мене один учень дивовижний учень. Це твій батько. Його б ми записали! – сказав Андрій Андрійович.

– Його вже не запишеш. А вас обов'язково запишу. Оце б мені тільки з цього клятого ліжка вилізти.

– Вилізеш, – сказав, пробігаючи пальцями по струнах Андрій Андрійович. – Не бери тільки лихого до голови.

Прийшли жінки, наповнили кімнату гамором, потягли стола до мого ліжка, задзеленчали чашки з ложечками. Завітав до кімнати й вітчим, якийсь трохи зляканий із смішно прилизаним чубом, навіть його смоляні очі не палали, а були ніби пригашені. Притяг із собою стільця і скромно сів до столу.

– Ви тут, у цьому обійсті такий лад навели, – сказала Олена Артамонівна, – не начудуєшся. От би ти повчився, – кинула вона чоловіку.

Вітчим ледь–ледь запишався, очі його антрацитно спалахнули, але миттю погасли, він знову сидів зніяковілий зі своїм смішно пригладженим чубом. Андрій Андрійович глянув на свої руки і зітхнув.

– Я вже цього, Оленко, не навчуся, – сказав. – Коли я вже від своєї другої жінки відмовляюся, то де вже мені до паркану чи дверей.

Вітчим здивовано зирнув на Андрія Андрійовича.

– Еге ж, чоловіче. – підморгнув йому той. – Мав я не одну жінку, а дві, й не дивуйтеся. Одна, правда, дуже до плачів охоча була, але не менше любенька, як та, котра тільки бурчить.

– Це вони про бандуру свою говорять, – зважила за потрібне пояснити моя мати, бо у вітчима з гумором було не все гаразд.

Вій спробував усміхнутися, але знову застиг, зніяковілий, а коли брав подану йому чашку з чаєм, тримав її обома руками, ніби боявся, що вона з його грубих рук випорсне.

Я тим часом гортав книги. Чудові книги, які пахли старим папером, надруковані химерними шрифтами: етимологічним правописом, ярижкою, правописом наукового товариства імені Шевченка з «І» на місці «і» – через ці книги я наново пізнавав дивний феномен української літератури. Дивний тим, що це була література, яка ніби соромилася своєї величі і ховала свої шедеври у старих виданнях, а на вічі виставляла щось коли не пересічне, то не таке привабливе. Скільки я знайшов у тих старих виданнях чудових творів, які до сучасного читача й досі не дійшли.