Валерій Шевчук - Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим

Отак я йшов, розслаблений, спрозорілий і наповнений, аж на мене люди озиралися. Але хай озираються, думав я, аби тільки не заздрили. Бо заздрість ближнього – це те, що віддаляє від нас брата, це те, що в першу руч убиває в нас нашу сонячну енергію.

Не люблю писати про хвороби, але мушу. Цього разу чергова атака ревматизму звалила мене якраз після зимової сесії, яку я склав блискуче, і надовго прикувала мене до ліжка. Місяць я провалявся в лікарні, де все мені осточортіло, аж вити хотілося. Отож переселення з лікарняного ліжка на домашнє було для мене святом. Навіть короткий вихід із пропахлого медичними запахами корпусу, щоб сісти в таксі, яке спеціально для цього замовила мати, став для мене подією неабиякою; тут мене може зрозуміти лише той, хто побував у подібній ситуації. Я дивився, так би мовити, на світ зовнішній з вікна, бачив сніг, покриті білим краєвиди, дерева сірі чи й чорні на цьому білому тлі; бачив людей, але шиби, хоч і прозора заслона, мають дивовижну здатність усе робити сірим і буденним; отож і дивився я на світ смутно й без хвилювання. Тут же мені відразу заклало дихання від густого, свіжого повітря, стояв невеличкий морозець, і все раптом ніби чарівним флером покрилося: сніг заіскрів і заграв під сонцем, яке стояло серед блідого випитого неба, відтак дивно й чудово зарипів під моїми ногами, дерева ніби кинулися назустріч, їхнє гіллячя було оторочене сніговими срібними крайками. Я побачив обличчя матері, вона стояла побіч голубої машини і всміхалася, і те обличчя було залите рівним світлом, що його виточувала оця ясна білизна. Я кинув оком на втоптану стежку, що тяглася навкоси від воріт до корпусу, по ній ішли якісь люди, й барви їхньої одежі були соковиті й контрастні: чорне пальто якогось стрункого чоловіка з вусами, на голові в нього шапка зі смушку, червона хустка у жінки і червоне її пальто, біла шапочка малої дівчинки, що не йшла, а бігла по стежці з підстрибом і її зелене пальто – ця дівчинка нагадала мені Юліану в такий же зимовий день, тільки тоді йшов сніг, а зараз сонце. Ці люди про щось балакали, блискали зубами, а дівчинка сміялася. В руці у жінки була «авоська», напхана пакунками, а другою рукою тримала червоної барви жіночу сумочку. Один лише шофер таксі був похмурий, на ньому – шкіряна куртка, а вуста презирливо й невдоволено кривилися; можливо, він довідався, що йому доведеться везти мене в долину річки, а всі таксисти спускатися туди не любили.

– Не затримуйся, – сказала мати, – а швидше сідай.

Але я не поспішав. Пив на повні груди повітря, аж у легенях у мене легенько поколювало. Дівчинка у білій шапочці закинула до мене личко і, певне, чимось уразилася, бо усмішка почала розтавати на її вустах, а оченята стали круглі, здивовані, а може, трохи й перестрашені – щось чудне вона в мені побачила. Я всміхнувся малій і підморгнув (на мені були світлі окуляри), і дівчинка усміхнулася теж, але миттю відвела погляд і пострибала стежкою далі, а жінка в червоному повернула до вусатого чоловіка обличчя, на якому засіялися перші зморшки, і щось сповістила дзвінким, мелодійним голосом, щось про поїзд, який відходить о такій і такій годині.

Я сів у таксі й заплеснув дверці, відрізавши себе від того живого світу, бо знову опинився за склом, і скло відразу ж погасило для мене все чарівне. Мати вже теж сиділа в таксі, в неї були підфарбовані губи, і вона нервово м’яла шкіряні рукавички.

– Сьогодні невеличкий мороз, – сказала вона, повертаючи до мене сіре обличчя з чималим із горбинкою носом, – я саме чекала на такий день, щоб тебе забрати.

Шофер упав на сидіння, плеснув дверима, і таксі рвонулося з двору лікарні, ніби поспішало швидше покинути це сумне місце.

– Як там удома? – спитав я, бо годилося щось запитати.

– Узимку він скучає, – сказала мати, і її нафарбовані губи стали єдиною барвистою плямою на сірому обличчі. – Це такий чоловік, – додала ледве не захоплено, – що й хвилини без роботи не всидить…

Говорила щось іще, бо їй було приємно про те говорити, але я її не слухав, бо дивився з якоюсь дивною пожадливістю на перехожих, повз яких ми проїжджали, я скучив за людськими обличчями. Всі були моторні, здорові, веселі, заклопотані, кудись поспішали, щось тягли: сумки, течки, корзини; я по–доброму позаздрив на їхню заклопотаність і на їхню веселість, бо що може бути ліпше, коли людина вільно дихає свіжим повітрям, коли школярі біля школи обкидають сніжками дівчаток, а ті зі сміхом тікають, блискаючи очима і сяючи рум'янцями щік; коли в людини на черевиках налипає сніг, а вона поспішає, вергаючи розм'яклу снігову світло–брунатну масу; коли двоє знайомих раптом зупиняються і починають балачку, а від їхніх ротів здіймаються легенькі клубені пари.