Валерій Шевчук - Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим

– Тоді поклич мене. Отам, у сні. Поклич, і я прийду, де б не їздив і як далеко б від тебе не був.

– Правда?

– Як білий день, – сказав я і встав – саме була та хвилина, коли візити годиться закінчувати.

– А фокус? – обурено сказав малий. – Ти мені обіцяв аж тричі показати фокуса.

– Я й покажу. З усіма трьома писанками, гаразд?

– Гаразд, – згодився малий і, зістрибнувши зі стільця, побіг у свій куток. Умостився на ослінчику, і його обличчя засяяло. – Давай!

І я показав йому фокуса, раз, другий і третій. Цього разу в мене було не один, а два глядачі. Цікаво те, що Мариш очі блищали так само, як і в її сина; здається, жінки завжди залишаються трохи дітьми, через що й мають терпіння безнастанно возитися з малечею.

– Чудово, сказала Марія. У вас це виходить ліпше, як у Вадима.

– Бо я чарівник, – сказав усміхаючись. Чарівник, який приходить раз на три роки.

– А пістолет, – сказав малий, погасивши усмішку. – Ти обіцяв принести мені його не через три роки.

Пістолета й фотокартку я принесу наступної неділі, – сказав я.

– І ти сказав, що пробудеш довше в нашому місті.

– Тільки тому, – сказав я. – що в мене є брат. Запам'ятав, що треба сказати хлопцям із садка, коли тебе б’ють…

– Вони тепер мене й пальцем не зачеплять, – переконано мовив хлопчик. – Я тепер їх сам буду духопелити…

– Вовчику, що це за словечка! – вигукнула Марія.

– А такі, що вони мене тепер пальцем не зачеплять!..

Я повертався додому трохи схвильований. Ішов легко розслаблений, бо сонце вже дивилося на мене смутно, було воно й негаряче – заливало мене якоюсь дивною променистою енергією. І я раптом відчув, що дивовижна прозорість сьогоднішнього дня ненадаремно, що ота дивовижна видимість, оті розсунуті горизонти неба в сьогоднішньому дневі і ті хмари, що роблять його пласким, а самі тягнуться аж куди вхопить око, теж сприяють народженню в мені тією ж таки променистої енергії. Бо раптово починаєш відчувати, що й сам ніби розпросторився, спрозорів, розтікся; в мені відбувалося щось таке… ніби все, що відчував, думав, переживав, чим болів і мучився, в мить скристалізувалося в чітку, збудовану за математичними законами формулу, що в мені ствердів і вилискував гранями кристал, таємну мову сигналів якого я вже, здасться, годен прочитати. Зрозумів, що таке невтолене у світі – це шукання вкрай необхідного, а його нема; що таке пристрасті – це пошук отого необхідного, якого нема. Я раптом зрозумів, чому моя мати так поспішливо вийшла заміж за вуличного дивака втомилася жити без того необхідного. Зрештою, й батько недаремно розшукав оцю Марію, бо мати моя була лише однією гранню того кристалу, що його хотіла витворити батькова душа. Не інакший був я сам. бо моє раптове кохання до Юліани – теж було шукання того необхідного, того, без чого не міг жити, я повірив, що це допоможе створити в душі той кристал. Навіть мій візит у цю хатку на курячих ніжках теж був пошуком того, що мені необхідне, бо світ навколо нас – сітка, і всі ми плетемо її, бо вона повсякчас рветься, та сітка, коли хтось із її ткачів раптом тратить силу і падає, розкинувши руки й ноги, у прірву часу. Тоді наші пошуки й пристрасті – наш чин – ту прірву заплести, як уміємо. Бо сітка на те й сітка, щоб існував той лад, який єднає атоми і всі навіть найдрібніші частки нашого буття. Отже, не неспокою ми шукаємо, а гармонії, а на місці випалнх часток і в'язальних вузлів, що розпустилися, творимо вузли й частки уподібнені до справжніх. Відтак, і помилки наші – це розпад чи руйнування наших імітацій. Отож усе має бути в цьому світі: батько, мати, брат чи сестра, дівчина–жінка, яка обирається нами за покликом серця, і горе тому, хто руйнує ці первні, – перше з найпершого. Бо найперше з усього, що людина створила в цьому світі, – захисні стіни, які виросли в дім, а в тому домі за стінами поселила вона тих, без існування яких немислима її гармонія; тільки так людина змогла зайняти кругову оборону супроти тисячі лих, напастей і нещасть, які йдуть на неї приступом, як закуті в риштунки вояки і як духи невидимі, котрі ніби подих тлінного вітру. Тим‑то я й радів, що знайшов собі брата. Хоч той брат іще дитина. Так, я правду сказав малому: брат повинен бути, байдуже чи він дід, чи дитинча, чи дорослий, брат – це запорука того, що тебе не звоює самотність; брат – це той, з ким маєш надію розділити власний біль, і він не відштовхує тебе; брат – це той, хто подає тобі руку, коли ти відчаявся вийти з води чи болота, які вже тебе ковтали; брат – це той, хто всміхнувся тобі на вулиці, навіть не знаючи тебе, і той усміх – не насміх, а розуміння, а може, й співчуття. Ми всі шукаємо свого брата у світі, а коли його знаходимо навіть на коротку хвилину, у нас починає вливатися ота промениста сонячна енергія, від якої розпросторюєшся й ніби розтікаєшся по широкому світі й стаєш трохи мудріший.