Валерій Шевчук - Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим

Бублика я доїв, і в роті в мене стояла густа слина з розмоченими залишками печеного тіста, сумка з лопаткою бовталася біля ноги, а сонце усміхалося мені десь так, як усміхалася Мирослава, – без отієї насмішливої іскорки в очах.

Ось і маленька хатка і хвіртка на одній петлі, ось утоптана стежка, що текла між трави до давно нефарбованих дверей: чи не ліпше було вам, шановна, подумав я, спинившись, навести лад у власному обійсті? Але я думав про це без злості, а якось смутно, а серце в мене в грудях чомусь почало колотитися, бо й сам не розумів, чого сюди прийшов і що маю казати, зайшовши у дім. Набрав повні груди повітря, видихнув, випростався й поклав руку на хвіртку – старе дерево віддало мені теплом…

І ось ми сидимо в кімнаті, по якій розвішано сонячні пасмуги: я на стільці неподалік порога, жінка на стільці біля столу, а шестирічний мій брат на ослінчику. Я раніше вважав, що він схожий на матір, а зараз думаю навпаки на батька, тільки очі материні, великі й трохи злякані (чи не мене він злякався?), але й розумні.

– Бачите, – казала Марія, звертаючись чемно до мене на «ви» й дивлячись на мою сумку з лопаткою; вона чомусь нітиться, ніби відчуває себе винуватою, ваш батько залишив нам гроші, щоб було на що упорядкувати могилу… Не хочу нічого поганого казати про вашу матір, але він чомусь сумнівався, що вона це зробить… «Вона одразу понесе ті гроші в ощадкасу», – сказав якось він…

Я дивився на неї пильно; чому переді мною виправдовується, не лихе ж вона зробила, а добре? Чому уникає мого погляду і чому я сиджу тут і розпитую її, наче прокурор?

– Але вже минуло три роки, – кажу навіщось я.

– Це моя вина, – поспішливо підхоплює вона й нервово облизує кінчиком язика горішню губу. – Люди кажуть, що зразу ставити надгробок не можна, мас осісти земля, а минулого літа мені відпустки не дали. Отак і вийшло, що я з цим ділом затягла…

Поки вона це говорила, я розглядав стіни. Жила жінка з дитиною в цій маненькій кімнаті, а у відчинені двері проглядала ще менша. Варили, очевидно, в благеньких сінцях, стояв там закопчений керогаз; я це помітив, заходячи. З лівого боку над ліжком, над старим, витертим килимком, власне, не килимком, а шматком обрубленої цупкої картатої тканини, висіла велика батькова фотокартка, увіч збільшена з малої якимось фотографом–халтурником: це була фотокартка з батькової молодості. Але дивувало мене не те: на цій фотокартці батько мав бути сфотографований з матір’ю. Очевидно, коли дарував її цій жінці, зображення матері відрізав ось що мене вразило.

– Мамо, – спитав трохи хрипкувато хлопчик, дивлячись не по–дитячому серйозно. А цей дядя справді мій брат?

– Справді, Володьчику, – усміхнулася Марія.

– То чому ж ти кажеш йому «ви»?

Жінка засміялася якось вимушено.

– Він у мене з тих, – сказала винувато, – що задають купу найдивовижнішнх запитань.

– Чого це дивовижніших, – сказав малий. – Хіба він не твій син?

Маріїне обличчя вкрилося плямами; якось дивно вона червоніла: плями на

щоках, під оком і навіть на лобі.

– Твій брат уже дорослий, Вовчику, – терпляче сказала вона. – І в нього інша мама. Спільний у вас тільки тато…

Хлопчику, однак, ці резони були, здається, незрозумілі. Дивився на матір і на мене, переводячи погляд, і повіки йому тремтіли.

– Значить, він несправжній мій брат? – сказав нарешті.

– Ні, він справжній твій брат, – мовила так само терпляче Марія. – Але він тобі напіврідний.

– Чому ж я його досі не знав? – нещадно запитав малий.

Ну, Вовчику, – жінка якось дивно хапнула ротом повітря. – Ти себе нечемно ведеш. Діти не повинні переривати розмов дорослих…

Але я відчував, що відповідь має бути не така. Тож–бо не відповідь, коли людину, хай їй і шість років, обривають тільки тому, що йому хочеться знати про речі, які мали б давно бути йому відомі. Я згадав, як колись малим він злякався моїх темних окулярів, тому скинув їх і вийняв з нагрудної кишені прозорі. Тепер я можу всміхнутися до нього, навіть підморгнути. Тепер можу встати й підійти до нього ближче, хоч він мене трохи й боїться. Побачив на етажерці трійко дерев'яних писанок і взяв одну в руки.

– Зараз я все тобі розповім, сказав, вдаючи, що писанка дуже гаряча й перекидаючи з руки на руку. – Бачиш, я фокусник, знаєш, що таке фокусник?

Хлопчик поважно хитнув головою.

– Ну так от, Володьчику, фокусники – це такі люди, котрі ніколи вдома не сидять. Все вони десь їздять, а додому приїжджають раз на три роки. Пам'ятаєш, коли я приїжджав до вас востаннє?