Валерій Шевчук - Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим

– Ні, – сказав малий, і я відзначив, що починаю інтригувати його.

– Ясно, що ні, – мовив я, – бо ти був ще дуже малий. Я прийшов тоді разом із татом і ти мене страх як перелякався! Тоді на мені також були чорні окуляри…

Скинув окуляри з прозорими скельцями і натягнув чорні. Тоді звів руку й тримав писанку двома пальцями: великим і вказівним.

І я раптом помітив: хлопчик щось пригадав. В нього на переніссі зібгалася смужка, а голівка радісно закивала.

– Згадав?

– Та не міг він згадати, радісно сказала Марія. Тоді дуже малий іще був.

– Нє, мамо, я згадав. – мовив схвильовано хлопчик.

– Бачите, він згадав, – урочисто мовив я, підкинувши яйце і ловлячи його. Отже, я фокусник і їжджу по білому світі. Знаєш, що таке білий світ?

Хлопчик замахав головою, гра починала його захоплювати.

– Білий світ – це земля, по якій прокладено безліч доріг. Це поїзди, в яких їдеш не день, а тиждень, а то й цілий місяць. Отож, поки об’їдеш цілий світ, минає якраз три роки.

– А ви колись мене візьмете з собою? – заблищали очі в хлопця.

– Візьму, коли казатимеш мені «ти», а не «ви». Братові «ви» не кажуть, навіть, коли він уже сивий дід.

– Хіба може бути брат сивим дідом? – спитав малий.

Я помітив, що Марія встала, приязно всміхнулася й кивнула.

Приготую вам чай, сказала тихо й пішла в сіни. Я зрозумів, що вона хоче залишити нас самих. Я й справді вже входив у роль, і тільки присутність жінки мене сковувала, соромився я трохи – адже знову доводилося ставати блазнем.

– Ти ще не знаєш, що таке мати дорослого брата, – сказав я. – Він може бути хлопцем, дідом, поважним дядьком або ж таким, як я, особливо тоді, коли він чарівник. А я чарівник. Не віриш?

– Чарівник чи фокусник? – спитав малий.

– І те й друге. Бо кожен фокусник – чарівник, а кожен чарівник – фокусник. Дивися, – мовив я і почав втирати писанку в долоні. – Оп!

Хлопчик розсміявся.

– Як ти це зробив?

– Секрет фірми, підморгнув йому я, хоч він того підморгування не побачив – був–бо я в темних окулярах. – А тепер ми те яйце–райце пошукаємо…

Я почав ходити по хаті, зазирнув під стіл (це був убогий, старий, погризений шашелем стіл), під ліжко (це було убоге, залізне, покрите ви тертою ковдрою ліжко), підняв стільця, на якому сиділа Марія (стілець був розхитаний), підійшов до шафи (так само поточеної шашелем) і тільки тоді рушив до малого.

– Яйце в тебе в оці, – сказав безапеляційно.

– Як так в оці? – хапнувся за обличчя малий. – Немає там його!

Я взяв його обличчя в долоні й пильно обдивився вирячені оченята.

– Правильно, нема, осьде воно, – я простяг руку й витяг писанку з кишеньки його благенької бобочки.

– А інакші фокуси вмієш? – спитав ентузіастично малий.

– Умію, – сказав я, сідаючи на стільця. Я ковтач доріг.

– Як так ковтач доріг? – викруглив оченята хлопчик.

– А так, сяду в поїзд і їду. Бо треба показувати свого фокуса новим і новим людям. Нецікаво, коли одне й те ж бачать ті ж таки люди.

– Нє, цікаво! Покажи ще раз…

Рипнули двері, зайшла Марія й почала розставляти на столі чашки. Чашки були грубі, потріскані; зрештою, в мене вдома вони не кращі. Але в цьому домі жили увіч убогіше, ніж у нашому. І я зрозумів раптом: мій батько й справді міг залишати тут якісь гроші, але не для того, щоб йому по смерті поставити надгробок, а щоб полатала ця жінка свої діри. Зрозумів я й інше: тих грошей було на надгробок увіч не досить, отож вона й дозбирувала їх – ось чому надгробка поставлено так пізно.

– А він мені фокуси показує, – захоплено сказав хлопчик.

– Твій батько теж умів робити фокуси, поблажливо зауважила Марія. – Сідайте, вип’єте в нас чаю.

Насипала з банки у блюдечко варення, були то райські яблучка – варення, що його найбільше любив мій батько. Заходячи в це обійстя, я помітив і райську яблуню, густо всипану мацюпунькими плодами, – єдине дерево, яке тут у них росло.

– Не хочу чаю. – трохи вередливо сказав хлопчак. – Хочу, щоб він ще раз показав мені фокуса.

– Ну, ти не один у хаті, – докірливо сказала Марія. – Спершу вип’ємо чаю. а тоді буде й фокус.

– Але я хочу зараз! – вередливо тупнув ніжкою малий.

– Ви його зачарували, – всміхнулася тонко Марія. – Але не потурайте, бо на голову вам сяде.

– Я не сяду на голову, я хочу ще раз побачити фокуса.

– Ходи–но, брате, сюди, – покликав я тепло. – Ходи посидиш коло мене, а фокус я тобі після чаю покажу аж двічі.

– Тричі, – сказав уперто малий.

– Гаразд, тричі. – сказав я. – А зараз поговоримо, якого ти хочеш, щоб я приніс, подарунка.