Валерій Шевчук - Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим

У моєму покої два стільці, один біля столу, а другий біля ліжка, на яких сідають мої гості, котрі мене відвідують, а в кутку біля стелажа стоїть батькова бандура, на якій я ніколи не гратиму. Але в часи особливого осяяння, в часи, коли у вікно починає литися особливо яскраве світло (зараз у моєму помешканні одне вікно, друге вітчим заклав, як непотрібне), я можу кинути погляд на той забутий інструмент і уявити посеред кімнати на стільці для гостей схилену батькову постать. Тоді чую срібний передзвін струн і в його голосі ніби сердешні зітхання хлипають – болісні згуки. Я вже казав про цю свою особливість: мені важко відтворити й просту мелодію, але я можу прослухати «в собі» весь репертуар, який виконував батько й Андрій Андрійович; ці пісні десь у глибині моєї свідомості записані, ніби там ховаю я магнітофонну стрічку. Одне тільки жаль, ніколи не видобуду я тієї стрічки із глибин свого єства і не зможу зафіксувати більш тривко. Часом я думаю, що людина ніби музей, що в ній відкладено залишки не тільки того, яке удостоївся побачити в цьому світі, а й того, що колись бачили його попередники: батьки, діди й прадіди. Часом у снах, особливо тепер, коли я хворий, потрапляю я в якісь інші часи, де інакше вдягалися і по–інакшому жили, і хоч це може бути тільки химерна гра моєї уяви, часом хочеться вірити, що те, пережите уві сні, – частка дійсного, адже й минуле наше ніби сон, і тих наших уламків залишається в нас усе менше й менше, вони ілюзорні, як і ті дівочі постаті на моїй картині: інколи проявляються, а інколи тьмяніють. Ми безсилі впорядкувати ті уламки в якійсь системі, виладнувати в чітку історію, вони тільки часткові спалахи, таємничі знаки, яких несила розшифрувати. Якось мені приснилося, що стою на кріпосній стіні, а ту стіну здобувають штурмом яничари, і я рубаю голови, які вигулькують від драбини, зачепленої за стіну. Ніколи не вивчав я, як одягалися яничари, і заради інтересу попросив у Андрія Андрійовича, який навідує мене зараз з Оленою Артамонівною кожні три–чотири дні, щоб приніс мені почитати «Історію Туреччини» Агатангела Кримського. Здивовано побачив, що турки й справді носили високі химерні шапки, як і ті, проти кого бився уві сні. Ні, я далекий від того, щоб відзначити в цьому якесь містичне начало; просто переконаний, що кожна людина і справді музей, а коли говорити про те, що побачив кожен своїми очима, то й поготів. Ось чому я засів за своє писання, бо всі мої предки навіки повтрачали кожен власний музей, а воно не без значення, бо кожна людина, навіть така мала й непримітна у світі, як я, раз навіки неповторна, та й кожен рід, хай не чинив він історичних подвигів, творить свою неповторну гілку на загальному дереві життя. Бо всі оті тисячі, міріади дрібниць, з яких складається мозаїка нашого «я», не мають зверхньо упосліджуватися, адже вони часточки неповторного макрокосму. Отож мені здається, що кожна навіть мала людина має свою велич і велич її складається не лише з учинків та дій, не в тому: належна вона чи ні до історичного чину, а в тому, наскільки осяює світлом свого розуму й душі навколишній світ. Так, я не врятую від забуття голос, музику і оте сердечне почуття, з яким співав і грав свої пісні мій батько, хоч і маю здатність програти в собі їх із дивовижною точністю, але я можу врятувати хоч часточку світла, яким налито мій мозок, – ось причина того, чому я ці записки складаю. Свій музей я в міру сили своєї хочу таки створити; хтозна, може, ця маленька цеглинка для чогось доброго у світі придасться? І навіть коли вона ні до чого не придасться, я виконаю цю роботу, бо вірю, що сірі люди, яких вигадав мій маленький брат (до речі, я заніс йому пістолета з пістонами, а його матері останню прижиттєву фотокартку мого батька), існують, і що вони вже вирушили в приступ на малесеньку фортецю мого живого «я». Уперше побачив їх у лікарні, коли мене палила гарячка, коли руки й ноги мені хололи й терпли – вони виходили з кутків, голі, сірі, без облич, а з машкарами, дихали на мене морозом, простягали кінцівки, що нагадували щупальця спрута, вони вилазили з кутків, проламувалися крізь підлогу й ішли, йшли на мене, спускалися на нитках павутини зі стелі, вилазили з електричних ламп, перелазили через бильце ліжка, проламувалися крізь зачинені двері. Тоді я схоплювався, хапав дитячого пістолета і стріляв у них, стріляв. Мої постріли влучали в них, і вони розліталися клаптями тьми, і я ледь–ледь їх тоді подолав. Але я знав, що вони невдовзі повернуться, ось чому почав дбати про власний музей. Мені нелегко мережити ці рядки, бо сили в моєму тілі небагато, мені нелегко переживати ще раз те, що було; хтозна, може, це писання забере в мене рештки сили – часто мліють у мене пальці, голова йде обертом, тоді я лежу безживно якийсь час, щоб, оклигавши, знову братися за перо. І я за нього беруся, бо раптом почав поспішати жити, боязнь якась навідується. Я ніби вийшов на довгу порожню дорогу і біжу, біжу, хоч піт заливає мені очі, хоч мліють ноги, але я біжу, як колись біг через поле мій дід, адже і в нього, і в мене, і в мого батька страх був один: а що коли ми не добіжимо туди, де нас чекає зцілення? А що коли світ раптом розірветься на клаптики тьми і з кожного такого клаптика виросте сіра людина, і тих сірих людей уже нічим не вдасться відлякати, в них уже не постріляєш із іграшкового пістолета. Тому й дід мій та батько знали, і я знаю: зупинятися нам ні в якому разі не можна…