Валерій Шевчук - Життя та пригоди Віталія Волошинського, писані ним самим

Прийшов до мене Владек Шарий. Люблю дивитися, як він сідає на стільця, трохи недбало закинувши ногу на ногу, люблю бачити його спокійне гарне обличчя – є в нього, попри все, якась непідробна шляхетність. Так повелося, що я став звірником його в інтимних справах, отож він відразу й починає про це балачку.

– Мати моя відновила візити до Мирославиної матері, – каже він.

– А ти?

– Ну, і я теж, тільки з умовою, що вона покине мене сватати, – каже Владек, і усмішка на його вустах трохи сумна, а трохи іронічна.

– І відновилася ваша дружба з Мирославою? – запитую я.

– Важко сказати, – відповідає Владек і задумливо дивиться на мою книжкову шафу. – Щось у наших стосунках порушилося.

– Ясно що, – засміявся я. – У неї є хлопець. Вони листуються, він часто приїжджає додому, і в них усе гаразд.

– Звідки знаєш? – зацікавлюється Владек.

– Приходили до мене в лікарню.

– Цього ти мені не казав.

– А мас воно значення?

– Ні, – відповів Владек. – Тепер, коли ми знову в них буваємо, коли сідаємо разом грати за фортепіано, балакаємо про всілякі дрібниці, я знову заспокоївся.

– Тобто як?

– Не відаю й сам. Я, очевидно, людина сталих звичок. Коли наші візити до Мирослави урвалися, щось мене почало з'їдати, а життя ніби порожнє стало. Відчував, що ніби втратив якусь частину себе, гарну й принадну, тобто почав, як ти кажеш, дисгармонізуватися. А тепер я думаю чудні речі: хіба не можна з дівчиною просто по–людському дружити? Уяви собі, що я її навіть не ревную. Але без цих відвідин, без нашої спільної гри, без отих принагідних балачок, навіть, коли хочеш, без того традиційного нашого чаювання, я й справді дисгармонізуюся. Поясни мені через свою мудрість: може так бути?

– Може, – сказав я. Бо так воно є. Знаєш, мені шкода…

– Шкода чого? – ставить руба брови Владек.

– Шкода, що Мирослава тебе не полюбила.

– О, дякую, – ледь–ледь усміхнувся Владек. Йому здалося, що я сказав комплімент. Але я не казав комплімент, мені й справді було шкода, бо йому потрібна тільки така жінка, як Мирослава. З іншою він пропаде.

– А що у ваших стосунках порушилося? – питаю я.

– Бачиш, – Владек знову дивиться на мою шафу. – Вона мене ніби побоюватися стала. Уникає залишатися сам–на–сам, ми зустрічаємося тільки в присутності дорослих, а це значить, що й балачки наші точаться тільки на загальні теми, а мені, кажу це відверто, бракує з нею отих наших сокровенних бесід.

– Ну, тепер у садку не побесідуєш, – сміюся я, а в душі відчуваю до свого приятеля глибоке співчуття. – Попримерзали б до лавки.

– Ми не тільки бесідували в садку, – звів брови Владек. – Коли негода чи холодно, вона запрошувала мене до своєї кімнати.

– А зараз не запрошує?

– Ні. І мені здається, що причина знову‑таки в моїй матері. Вона вигадує всілякі невинні штучки, щоб ми залишилися на самоті, а Мирослава цього відверто уникає.

– А ти певний, що, коли залишитеся на самоті, вестимеш себе як кавалер?

– Погано ти мене знаєш, – смутно каже Владек. – Я не належу до хамів.

– Ну, це невелике хамство, звіщаю я, – спробувати відвоювати собі дівчину.

– Для мене це – хамство, – каже Владек. – Не дозволив би собі щодо неї жодного негречного жесту.

Це була правда, але чи подобається така гречність дівчатам, подумав я. І де межа між чоловічою інфантильністю і шляхетністю? Але цього казати Владеку не годилося: хай буде так, як він хоче. Раніше, може, я в цьому місці кольнув би приятеля, спробував би його підстьобнути, вразити, щоб він якось активніше, вразливіше реагував на світ, адже любить він таки по–справжньому Мирославу, однак цього року після лікарні я сам став ніби інакший; більше того, починав глибше розуміти приятеля, оцього красунчика, який зовсім не вмів скористатися з переваг своєї зовнішності.

– А як фандолетка? – питаю я.

– Сам собі дивуюся, – каже Владек. – Коли ми покинули відвідувати Мирославу, в мене зовсім пропав до тієї, як ти кажеш, фандолетки інтерес.

– А зараз відновився?

– Ну, щось подібне до цього. Але знову‑таки я не впевнений, що це в мене любов…

Але він був сумний, Владек. Я добре це бачив; може, він щось недоказує? Може, він хоче в такий спосіб охоронити себе від поразки? А може, й справді це щось дивне: його любов до Мирослави якась половинна – без неї світ втрачає для нього принадність, а при ній відчуває приплив енергії, навіть любовної до інших осіб жіночої статі? «Чи може таке бути» – запитую я себе Владековимн словами і відповідаю словами своїми: «Може, бо так воно є!»