Петро Яценко - Дерево бодхі. Повернення придурків [Романи]

— Ваш квиточок, будь ласка, — ввічливо попросив клоун, і Перелюб тремтячою рукою дістав з кишені одразу кілька.

— А, то ви багач! — гукнув артист. — Ви можете замовити в нас будь-яке своє бажання! І ми неодмінно його виконаємо! Як вас звати?..

Капітан-генерал у відповідь лише витріщив очі й заекав. Глядачі засміялися.

Зненацька Перелюб упав перед клоуном навколішки та заголосив навзрид:

— Я втертися в довіру до нього хотів, я спеціально терпів приниження, збирав матеріали, шоб його посадити — цього бандита, цього нелюда!.. Не вбивайте!.. Пожалійте мене!..

Веселий клоун здивувався й заговорив уже іншим голосом:

— Ніхто вас і не думав убивати. Ми прагнемо лише виконати ваше бажання, оскільки ви узяли свій щасливий квиток. Та пам’ятайте, що кожен за своїм квитком отримує лиш те, на що заслуговує…

Тут бруківка під Перелюбом провалилася, і він на мить зник під землею і вистрибнув знов, але в новому образі. Його одяг кудись зник, а натомість капітан-генерал був вбраний в сітчасті колготи, червону міні-спідницю, а груди його стягував чорний блискучий бюстгальтер. Губи Перелюба були намальовані помадою, і все обличчя капітана зазнало макіяжу і, слід сказати, Перелюб міг би стати цікавою жінкою.

— От і перший подарунок віддали! — опустив руки сумний білий клоун, а з трубочок за його вухами забризкали, імітуючи сльози, цівки води. — Такий шматок щастя!.. Я заздрю цьому чоловікові!..

— І є чому заздрити! — жваво відгукнувся клоун-веселун, підстрибом оббігаючи шокованого Перелюба. — Цей пан набув вигляду, що відповідає його внутрішній сутності!

— А він брав у людей гроші й робив те, що ті люди захочуть, — прикривши долонею рота, став жалітися глядачам сумний клоун. — І при цьому порушував закон, тобто, продавав свою совість так само, як, наприклад, повія продає тіло!

— Ти нудний, Балабахо! — рудий клоун наступив сумному на кінчик довжелезного черевика, від чого цівки сліз у того перетворились на справжні водоспади. — Людина щойно стала щасливою!.. Знайшла себе!.. І цей пан, як і раніше, їздитиме на чудовому гуркітливому «бобику» на виклики, але тепер він не заарештовуватиме й не каратиме людей, а буде робити спраглих щасливими!

— І я не сидітиму більше в нудному міліційному кабінеті? — раптом засяяв Перелюб. — Не заповнюватиму цих проклятущих офіційних папірців? Не розслідуватиму безнадійно довго справи?..

— Так! Так! — загукали клоуни, плескаючи Перелюба по плечах. — І брехати буде не слід, і замолювати гріхи — теж!.. І напиватися за компанію до свинячого рохкання — і поготів!!..

— Ура! — закричав Перелюб. — Я за!.. Я все життя справді про це мріяв! — глядачі заглушили його оплесками, і перевдягнений в жінку сяючий капітан-генерал відсалютував руками й щез.

Тут усі побачили, що повії змінилися теж: на жіночках були вже чорні спіднички вище колін й елегантні міліційні піджачки, які дуже їм личили. І повії крутилися одна перед одною в захваті і, здалося, помолодшали.

— На вас чекає відповідальна служба, — мовив, пускаючи мильні бульбашки, рудий клоун. — Та я спокійний, бо знаю, що вона вам до снаги… І навіть ми з Балабахою — базіки й вар’яти — одразу побачили, що ви добрі й мужні жіночки. Вам без зброї вдасться втихомирювати шибеників. А злочинці самі приходитимуть до вас каятись у провинах…

— До в'язниці буде черга! — вигукнув із глядацьких лав чоловічий голос.

— Але знаєш, Жорику, — жалібно мовив сумний клоун, — як не дивно, існують люди, що ладні втекти від свого щастя якнайдалі… — він втер рукавом свого червоного круглого носа. — І я скажу навіть: один такий пан у цей момент втікає…

— Він не розуміє, що від свого подарунка не втечеш! — вигукнув рудий артист. — Нумо, як Діда Мороза, покличмо його сюди!..

Сумний Балабаха тихо тоненьким голосом писнув:

— Ве-ли-кий Бо-се!

— Бо-са! Бо-са! — загукав розлого й голосно рудий вар’ят, під’юджуючи руками публіку, і всі весело підхопили й загукали натовпом: — Бо-са!.. Бо-са!.. Ве-ли-ко-го!..

І, не змушуючи довго на себе чекати, постав на майдані перед клоунами невідомо звідкіль Великий Бос, з ненавистю оглядаючи присутніх.

— Чи не чудово це, Жорику, — сумно заговорив білий клоун, — уміти іноді пірнати з дорослості в дитинство. У той сповнений фантазій світ, де все можливо й весело, де повно дивацтв і див… Як це гарно: щиро радіти подарункам, забувши на мить, що ми завше самі даруємо їх собі, — клоун знову ледь не плакав.

— Нє ламайтє камєдію, казли, — плюнув на землю Бос та скривив рота. — Вот маі білєти, — він жбурнув у клоунів папірці, які підхопив і поніс легенький вітер. — Іспалняйтє майо сакравєннає жєланіє!..