Петро Яценко - Дерево бодхі. Повернення придурків [Романи]

Великий Бос з’явився раніше, ніж на нього очікували, — о пів на одинадцяту. Звичайно, то був не він сам, а його гуркітливий танк, що швидко їхав дорогою до фортеці. За танком плив довгий білий лімузин, далі — автокран, кілька бульдозерів та вантажівка, у кузові якої височіло щось, закрите брезентом.

Сотні тисяч хробів привітали Боса моторошним гейканням, піднявши догори свою зброю. Тисячами люстерок над полем засяяли леза ножів, і забілів ліс палиць.

Хробів, що оточували фортецю зусібіч, було без ліку. Здавалось, самими лиш зойками ці потвори спроможні завалити товстелезні фортечні стіни.

Ми з Мулою спостерігали за всім, що діялось, з вікна вежі над головною брамою. Сюди нас привів старенький вартовий. Згодом до нас приєднався ще Продавець із біноклем та маленьким мегафоном.

Танк, а за ним — решта машин зупинились за кількасот метрів від фортеці.

Дверцята лімузина відчинилися, і з нього вийшла жінка в яскраво-червоній сукні. Услід з лімузина вистрибнуло зо два десятки мисливських собак.

— Мама Боса, — сказав Продавець, дивлячись у свою оптику.,

Лотерейник простягнув бінокль нам, і ми побачили, що стріла автокрану видовжилась, а на гаку похитувався велетенський гучномовець. Дріт від нього тягнувся до танка.

— Будуть присягати, — прорипів дід-вартовий. — Нові хроби завше перед Босом присягають…

Гучномовець завис над лавами хробів, і з нього полинуло:

— Ей ви!.. Скати!.. Кляньотєсь бить мнє вєрнимі?..

— Чіста кляньомся! — на диво злагоджено відповіли хроби. Цей вигук був такий гучний, такий потужний, що шибки в нашому вікні затремтіли й потріскали, й у вухах тонко противно задзижчало.

Мама Великого Боса тим часом дивилась на нашу фортецю в підзорну трубу.

Робітники стягнули брезент з вантажівки, і під ним відкрився пам'ятник Великому Босові — той, що стояв у парку.

— Напевно, сумно в парку стовбичити, і він хоче спостерігати за облогою, — припустив Мула.

Босова мама підняла руку, і незліченне хробське військо вмить опустилось навколішки, викинувши догори руки з ножами.

— Зара мізинці собі відтинатимуть, — похитав головою вартовий.

Та він помилився: хробаки знову повставали й затупотіли ногами.

— Вшановують пам’ятник, — озвався Продавець, уважно дивлячись у вікно. — А зараз буде найцікавіше…

Над обрієм, ніби велетенські чорні птахи, з’явилося кілька гелікоптерів. Вони підлетіли ближче та зависли над лавами хробів. Ті розступилися, і ґвинтокрили посідали. Хроби почали вантажитись до машин.

— Невже організовують десант? — скрушно і стривожено шепотів дідок.

Танк Боса загуркотів і, рушивши, підкотився майже до краю рову з крокодилами.

«Ні, крокодили навряд чи допоможуть», — подумав я, а з башти танка тим часом виліз Великий Бос, а за ним — капітан-генерал Перелюб. Обидва були в плямистій військовій формі, тільки Бос — у білій з коричневатими плямами, а Перелюб навпаки: у коричневій з білими. Бос тримав у руці мегафон і дивився знизу просто в наше вікно:

— Прадавєц! — закричав він. — Вийді!.. Паґаварім!..

— Даруйте, — всміхнувся нам лотерейник і, поправивши краватку (а вбраний він був, немов на співбесіду), вийшов у сусідню кімнату і там відчинив віконниці.

— Прадавєц! — вишкірився, побачивши гладуна, Бос. — Дараґой, ти зря васкрєс!..

— Гадаєш?.. — відповів у свого мегафончика лотерейник.

— Да увєрєн!.. — пихато глузував Бос. — Мала таво, што ти надаєл всєм са сваімі білєтамі, каториє нічєго нє виіґривают… Помню, сам у тєбя на дєсять тисяч купіл… Так вот… Мала таво, што ти абманщік і ґад… Но ти єщо укриваєш у сєбя тєх, кто должєн мнє дєньґі!.. — Бос почав судомно смикати рукою — певно, у нього починалась істерика. — Но мала!! — майже зойкнув він з мегафона. — Еті прідуркі і галадранци, каторих ти пріютіл в свайом ґнєздє, шляютса па ґораду, нарушают пакой і парядак… Бєрут заложнікав і взривают дама!!.. — Бос зробив паузу, відсапуючись. — Прадавєц!!.. Ти знаєш, ґдє лєжат тє, каториє думалі, што я бандіт?.. А?!..

— Знаю-знаю, — прогугонів Продавець з вікна. — Але я знаю також, що ти і твоє військо прийшли сюди не через тих двох хлоп’ят…

— Да, Прадавєц, да! — шкірився Бос. — Я прішол сюда із-за тєбя!.. Мнє нікаґда нє нравілась то, што ти сєбє пазваляєш!.. Я хачу убєдітьса сам, што ти больше нікаґда нє васкрєснєш!..

Тут танкова гармата націлилась на Продавця, ми з Мулою та вартовим відсахнулись від вікна, а лотерейник з криком: «Лягайте!» з неочікуваною спритністю вибіг із суміжної кімнати та повалив нас на кам’яну долівку.