Петро Яценко - Дерево бодхі. Повернення придурків [Романи]

— Прощання солодке зустрічанням, — сміявся Зевс, а його біла туніка тріпотіла на вітрі. — Але не гай, Цербо, часу — до роботи!.. — такса, вильнувши хвостом, пірнула донизу.

Пес летів, розпластавшись і щомиті збільшуючись. Біля самої землі в нього раптом виросло ще дві голови, і такса приземлилась у валки хробів уже триголовим велетом.

— Ходіть до мене на лаву, — скомандував нам Зевс. — Нічого там теліпатися!

Ми з Мулою не наважувались відпустити канат, але якась невідома сила розчепила нам руки і перенесла до діда на лавку.

Повітряна куля, скинувши наш баласт, почала швидко підійматися все вище й вище, меншала, увійшла в білу баштоподібну хмарину та зникла в ній.

— Що буде з тримачем неба? — запитав я.

— Не турбуйтесь, — відказав Зевс. — Тримач злився з небом в одне ціле, перейшов у нього та звільнився від його тягаря. Тепер усе буде гаразд, і небо ніколи не хитатиметься…

Тоді ми поглянули вниз і не могли повірити очам: хробів на полях довкола фортеці не стало!.. Хробаки перетворились на щурів!

Зграї переляканих ошелешених пацюків тупотіли полем, а Цербо ковтав їх усіма трьома своїми пащеками.

Мама Великого Боса зачинилась у білому лімузині, і з нього було чути її істеричний вереск, а щурі бігали по машині, сиділи на капоті й багажнику. Бідолашні мисливські собаки, попіджимавши хвости, скупчились біля дверей лімузина та дряпали їх, просячись увійти. Лише пам’ятник Босові незворушно спостерігав за всім з висоти свого постаменту та смоктав кубинську сигару…

Зненацька на дорозі, що вела до фортеці, ми помітили розцяцьковану Нездійсненну Мрію. Машина повій їхала якось невпевнено, вихляючи, нарешті зупинилась, і з неї вистрибнув здоровенний хробеняка з дивною головою. Ми придивились і зрозуміли, що на його верхню кінцівку натягнуто презерватив. Хроб махав руками й захлинався. За ним з машини вибігли знайомі повії, гамселячи потвору по вбраній у шкірянку спині парасольками:

— Сволач, бандюга!.. Спрятаться у нас хатєл!..

— Свиня!.. Недолюдок!..

Бідолашний хроб упав на землю і за мить перетворився на щура, тільки в презервативі…

Зевс не зважав ні на що, замислився й потирав рукою підборіддя.

Ми втрьох на лавці летіли до фортеці. Земля під нами була всіяна тисячами хробських палиць та ножів.

— Скільки сміття, — хитав головою Мула.

— Воно прибереться, — сказав, примружившись, Зевс. — Ножі підуть на переплавку, а з палиць виростуть гаї, де житиме веселе птаство, світляки, а солов’ї співатимуть щоночі…

У потрощеній головній брамі нас зустрічав усміхнений Продавець. Довкола лотерейника юрмились мешканці фортеці. Побачивши нас у повітрі, вони загукали вітально, махали нам руками та всміхалися.

Перекидний міст було зруйновано, та ми на лавці пропливли над ним і побачили, що в рові вже нема ані води, ні хробів. Лиш на його дні видніли силуети поламаних механічних крокодилів.

Лавка приземлилась у брамі, і фортечани на чолі з Продавцем вклонилися Зевсу та подякували за допомогу.

— Потерпілі є? — спитав Зевс у лотерейника.

— У людей тільки синці та подряпини, — відказав Продавець, — а фортецю доведеться ремонтувати.

— До завтрашнього ранку ці мури загояться, — всміхнувся Зевс. — А міст полагодять робітники, що прийшли разом із Босом.

— А де тепер Бос і Перелюб? — запитали ми з Мулою.

— Нікуди вони не втечуть, — заспокоїв нас Зевс. — Вони ще будуть тут… Наразі ж мене хвилюють залишки минулого страху в очах фортечан. О, він великий хитрун, цей страх! Він не мине швидко, якщо його гарненько не полікувати, — Зевс плеснув у долоні. — Ніщо так не допомагає подолати стрес, як веселощі та гарний обід!.. А вже половина другої! Нумо перебирайтесь в усе святкове, мийтеся чепуріться і мерщій до столу — старий Зевс пригощає!..

Раптом позаду нас почувся жіночий зойк, і весь натовп мешканців фортеці, що вже рушили були готуватись до обіду, стривожено озирнувся… Дужий Харон і на цьому світі взявся бути перевізником, бо, користаючись своїм веслом як шестом для стрибків, переносив через рів до фортеці молодшу повію. Інша чекала ще по той бік, і саме вона верещала…

Такого грандіозного обіду за всі віки ця фортеця, мабуть, не знала. Ніколи не приймали її господарі таких незвичайних гостей, і ніколи ще гості не влаштовували тут веселощів господарям.

По всіх вулицях і вуличках, у всіх подвір’ях, навоколо клумб із квітами, навколо фонтанів і алей з’явились накриті білими скатертинами столи з лавами поруч. Дивні золоті, схожі на немовлят створіння зліпилися з повітря і, хихочучи, з шурхотом прозорих крилець літали та швидко розставляли на столи тарілки тонкої порцеляни. Світило сонце, відбиваючись на кожному зубчику срібних виделок та в заглибинах ложечок, що лежали на рожевих серветках. Десь високо на мурах і в кущах свіжої зелені співали весняних пісень птахи. Чоловіки-фортечани поприносили й порозставляли на столах букети квітів, і терпкий весняний аромат збуджував уяву.