Петро Яценко - Дерево бодхі. Повернення придурків [Романи]

Не минуло й двох годин облоги, як до фортеці таки просоталися перші ватаги хробаків. Вони перехлюпнули мур на тій ділянці, де під стіною стояли вулики.

Бджолам поторочі в шкірянках не сподобалися. Добряче пожалені, із матюками та лементом, хроби пустились по фортечних вулицях. Мешканці кидали у них з вікон горщики з квітами, кухарі влучали в пики хробів помідорами й картоплею, пралі молотили по спинах бандитів дрючками, а лікарі жбурляли в них списи, до кінчиків яких було прилаштовано шприци зі снодійним або послаблюючим.

Проте з іншого боку укріплення вже були зірвані бульдозером двері, й валом повалили до фортеці, наче вода у пробоїну корабля, нові потвори.

Люті роздрочені хроби бігали фортецею, мов іспанські бугаї, шукаючи ворога. Над ними літали й жалили бджоли, але потвор було, певно, більше, ніж комах. Хробам зоставалось лишень поруйнувати останні перешкоди, щоб дістатися до бідолашних мешканців.

Захистом фортечан були тепер тільки двері та стіни будинків.

Ми з Мулою переховувались на даху вежі-музею, коли побачили, як кілька потвор змотують канат і опускають повітряну кулю тримача неба. Ми негайно спустились надвір: тримач неба і з ним разом усе небо й земля були в небезпеці.

Мула озброївся вогнеметом, а я на ходу вхопив зі стіни музею гостру татарську шабелюку.

Хроби негайно оточили нас, але Мула випустив із вогнемета такий моторошний стовбур полум’я, що бандити попадали з жаху і поповзли геть (хроби, як більшість хижих тварин, дуже бояться вогню).

Ми помчали до котушки, на яку намотувався канат, і мій товариш полум’ям відігнав від неї хробаків. Кілька потвор наскочило на мене ззаду, та я відбився від них шаблею.

Ворогів довкола ставало більше, вони вигукували прокльони й матюки, махали ножами, і Мула, обертаючись, мов дзиґа, ледве стримував їх вогнем.

— Палива мало! — жалівся він.

— Ліземо нагору! — кричав я. — Більше нікуди! — і Мула кинув палаючий вогнемет у хробів та почав дряпатись товстим канатом. Я — за ним, ухопивши шаблю зубами.

Хроби аж збісилися від люті й негайно почали лізти вслід. Їм не спало на думку, що простіше було б покрутити ручку котушки, на яку змотувався трос!

Я нахилився, кілька разів ударив шабелюкою канат — і хороб’яча нечисть погепалась на землю. Повітряна куля полинула у височінь, піднімаючи нас за собою, а моя шабля полетіла униз та луснула якогось хробеняку по пиці.

Ми підносились усе вище й вище і, мабуть, злякалися б, якби не мали досвіду самостійних польотів. Та тепер літати ми не могли, тож щосили вчепилися в рятівний канат.

Вітер ніс кулю, і під нами пропливли веселі черепичні покрівлі фортеці. Вона видавалася тепер не справжньою, а іграшковою.

Я підтягнув до себе нижній кінець канату і примудрився зав’язати на ньому вузол. Вузол вийшов великим, і я сів на нього, а Мула — мені на плечі. Тепер нам було зручно, і ми почали роздивлятися пейзаж унизу.

Куля проминула вже зовнішні мури, і ми опинились над полями. Тут було ще ген-ген як багато хробів!.. Здавалось, вони знов понаростали з землі та очікували своєї черги, щоб напасти на фортецю.

Почувалися ми з Мулою кепсько.

— Що ж буде з усіма… З Продавцем?.. — запитував мій друг. — Як ми можемо їм допомогти?.. Чому все так нечесно й несправедливо?..

— Поглянь, Мула! — я показував униз. Там, біля ріки, хтось косив брутальних хробеняк, немов траву, бо в їх лавах з’являлась широка просіка.

На річці ми розгледіли довгий, пришвартований до берега човен.

— Це Харон! — загукали ми з Мулою один одному. — Він іде до фортеці на допомогу!

Справді, могутній перевізник, махаючи своїм дубовим веслом, просувався в натовпі хробів і обтинав їх, мов газонокосарка… Але тут до наших вух долинув гуркіт, що пересилив навіть гудіння багатотисячного хробського війська. Ми, обіймаючи каната, повернули голови в інший бік і здивувались та зраділи ще більше: з флангів на хробеняк ішли численні стада корів!.. Вони зібралися, мабуть, з усіх довколишніх полів та ферм і тепер вклинились у лави хробів, колючи їх рогами та затоптуючи копитами.

Унизу залунали зойки потвор та переможне мукання.

— Все одно! — з прикрістю закричав я наверх, товаришеві. — Вони не встигають!.. Хробаків занадто багато!..

— Але з вами я, — пролунав раптом поруч спокійний голос. І це був голос Зевса.

Він сидів у повітрі на низькій лавці, а в руках тримав таксу Цербо. Пес загавкав радісно, вислизнув із рук старого і перелетів до нас, лижучи нам обличчя й по-собачому вітаючись.