Валерій Шевчук - Роман юрби

- Здорово ти сказав! - мовив Ромка, повертаючи до нього хитре обличчя. - То, може, ми з цієї нагоди зіграємо? На гроші?

Прокинувся від того, що відчув: у кімнаті хтось є. Розплющився й побачив: навпроти сидить на стільці з крижаним обличчям мати й дивиться на нього впритул. Здається, цей погляд і розбудив його.

- Щось сталося? - спитав, спускаючи ноги на підлогу.

- Ти чого це знову ходив до того гицля, до того обіясника, того шахрая?

- Про кого це ти?

- Сам добре знаєш, про кого. З ним уся вулиця не хоче знаться, а ти його пороги оббиваєш. Давно тобі казала: обходь його десятою дорогою, коли не хочеш улипнути. Чи, може, вже влип?

- Нікуди не влип і нічого не знаю, - роздратовано сказав. - Оце треба було мене будити?..

- Я тебе не будила, - категорично сказала мати. - Сиділа й чекала, доки прокинешся.

Вона його не будила. Але свердлувала поглядом, аж він прокинувся.

- Не даси відпочити, - буркнув він.

- Бо мені здається: ти влип. Той шахрай шукає дурних і обігрує їх. У шахи і в карти.

- Звідки… знаєш?

- Уся вулиця знає. І не роби з мене дурної. Кажи прямо: влип?

- Нічого я не влип, - зірвався він з канапи. - Ну, так, заходив до нього кілька разів. Грали в шахи.

- А я що кажу? Коли ти був в армії, то біля нашої хати збиралася ціла компанія, зараз вони на острів перейшли. На них раз і міліція нападала, то вони в одежі в річку покидалися і поперепливали на той бік. Але він нечесно грав, і вони його прогнали. Здається, бобу дали, бо з ними більше не грає… Тоді він почав шахами дурити.

- Я це знаю, - сказав Юрко, натягаючи штани.

- Тепер він ловить дурних у парку, - сказала мати. - І не один уже влип. Вже не раз казала: обходь таких десятою дорогою.

- Я обходжу, - сказав Юрко, натягаючи сорочку.

- В тому то й річ, що не обходиш. Сьогодні вранці чого до нього заходив?

- Все ти знаєш, - буркнув Юрко.

- Знаю, бо ти дурний. Таких він і обкручує. Признайся: влип?

- Нічого я не влип, - сказав Юрко й зирнув на годинника: проспав добрі дві години.

- Ліпше б признався, - сказала мати.

- Нема чого признаватися, - вибухнув Юрко. - Він мене попросив цигарки йому в місті купити…

- А в нашому магазині нема цигарок?

- Він курить «Казбек». В нашому магазині «Казбеку» нема.

- А чого тебе просив? - тоном прокурора спитала мати. - Не було в кого попросити?

- Ми на дорозі перестрілися. Коли на роботу йшов…

- Не брешеш? - спитала, пильно на нього дивлячись.

- Чого мені брехати?

- А того, що він міг би сам по ті цигарки піти: це швидше було б.

- Казав, що погано себе почуває.

- А чого до нього в хату заходив?

- Гроші взяти.

Мати, здається, повірила. Ще мала сумніви, але він цього разу викрутився. Справа з боргом ускладнювалася. Вже не зможе сказати, що зарплатню в нього вкрали в тролейбусі: надто підозріло було б. Умивався після сну й гарячково міркував. Більше десятки із зарплатні не викрутить, мати звикла рахувати кожну копійку. Доведеться позичати. Може, у Стаха, а може, у Віри Миколаївни: ця історія не повинна випливати. Розрахується із тим шахраєм, як назвала його мати, і справді обходитиме його десятою дорогою. Тобто йтиме у місто так, щоб не минати п’ятого номера, слава Богу, виходів у місто було аж три. Коли б признався матері, вона гроші покрити борг дала б. Але потому їла б його поїдом ті гроші йому б горлянкою вилізли.

- Поїзд коли? - спитала мати.

- О дев’ятій, - сказав утираючись. - Але треба прийти години за дві, щоб квитка взяти - прохідний.

- А не міг не їхати?

- У мене й документи виписано. І гроші на відрядження одержав.

- Скільки?

- По два п’ятдесят на день, за дорогу й на готель по карбованцю.

- Цього тобі вистачить. Чарки не пий і в компанії не ув’язуйся.

- Які там компанії, коли нікого не знатиму.

- Такі бувають аферисти!.. Побачить, що ти молоде, дурне, то й вициганить грошики.

Він розсміявся.

- А ти кудись із Житомира виїжджала?

- Бо нема чого, - відказала. - Мені добре і вдома.

Тоді він почав розказувати їй, для чого потрібне йому це відрядження. Коли його щасливо відбуде, адже їде від заводу штовхачем, то його, напевне, переведуть у лаборанти, а коли вступить до інституту… Оповідав те, що повідомила сьогодні Віра Миколаївна й бачив, як розпогоджується материне лице. Вона вже бряжчала тарілками, виймала виделку й нарізала хліб. Страва була тепла, бо стояла весь час на гарячій плиті.

- Маєш шануватися, - сказала зрештою. - Так же мені хочеться, щоб життя у тебе склалося ліпше, як у Віктора.