Валерій Шевчук - Роман юрби

- Я теж оце збиралася в магазин. Не бачив, відчинено?

- Ясна річ, відчинено, - сказала Свєта і метнулася в коридорець, де в них стояла газова плита з балоном.

- Щось привезли, - звістив Юрко. - Машина стояла і люди зібрались…

- А не помітив що? - зацікавлено спитала стара.

- По-моєму, копчену рибу, - збрехав він, бо знав: копчену рибу Сіроводиха любила.

- Ставриду? - перепитала вона, бо все-таки не хотіла йти на дощ.

- Здається, мойву.

- Доведеться піти, - мовила стара і важко звелася з ослінця, присунутого до теплої стіни. - Ви тут погомоніть…

- Ти це куди? - вскочила з сінець Свєта.

- Та от, Юрко каже, що в магазин копчену мойву привезли.

- Не знаю я, що там привезли, - засміявся Юрко. - Це мені тільки так здалося.

- Все одно, подивитися тра..

Обоє лукавили: Сіроводиха виявляла делікатність, чи що, дбаючи, щоб молодята перед розлукою побули самі, а він добре знав, що привезли таки копчену ставриду і ніякої черги в магазині не зібралось.

- Хочеться тобі в дощ іти? - сказала для годиться Свєта.

- Все одно, засиділась у хаті, - відповіла мати, натягаючи тільника. Потім вона замоталася хусткою, взула стьобані валянці й стала увіч подібна до Тамари, Капілиної матері, яку Юрко бачив уранці в п’ятому номері.

- Ви тут погомоніть, - сказала вона, намагаючись не дивитися на Юрка.

Однак Свєта з її відходу чомусь не раділа була сьогодні трохи сумна, Юркові навіть здалося, що недавно плакала.

- Вимкни чайника, - сказав він, - мені й справді ніколи.

Захотів пригорнути дівчину, але в цей момент ожив кімнатний песик Локша, який досі мирно посопував на підстилці біля теплої стіни. Песик попереджувально загарчав. Юрко однак на нього не зважив і пригорнув дівчину щільніше, на що мала почвара грізно ошкірила зубенята й почала ляско гавкати. Свєта засміялася й вислузнула з його обіймів.

- Це він ревнує, - сказала задоволено. - Правда, розумний песик?

- А чи не виставила б ти його за двері? - спитав Юрко.

- В таку негоду? - обурено перепитала Свєта. - Хіба ми не можемо просто собі побалакати? Окрім того, й настрій в мене сьогодні…

- Теж через негоду?

- Е, багато розказувать… Хочеш подивитися, що я зв’язала останнім часом?

Йому було глибоко байдуже, що вона зв’язала, але хитнув головою. Песик знову влігся на підстилку. Свєта принесла в’язання і щось там почала оповідати - це мав бути светр йому в подарунок. Робота велика, але для неї це - радість, адже старається для нього…

- Слухай, - перебив він її, - ти сьогодні плакала?

- З чого взяв?

- Ну, якась трохи не така… Щось сталося?

- Е, це все наші вічні суперечки з мамою.

- Таке, що сказати мені не можеш?

- Можу, але не хочеться. Ну, чого про це завів?

- Розкажи.

Вона промовчала. Дивилася на забризкане краплями вікно.

- Через тебе ці суперечки й були, - сказала смутно. - Але я не хочу про те говорити…

- Коли через мене, то сказати мусиш.

Вона опустила голову і з її очей на початий светр, який плела для нього, капнуло по сльозі. Він зчудувався.

- Щось має проти мене? - спитав. Дівчина крутнула головою.

Юрко поклав їй на плече руку й погладив. З кутка попереджувально загарчав Локша. Відсмикнув руку й роздратовано зирнув у куток.

- То я слухаю, - сказав.

- Не примушуй мене це говорити, - прошепотіла Свєта, і сльози знову викотилися їй із очей.

- Але коли стосується мене, мушу знати.

Вона мовчала. Мнула в’язання й не дивилася на нього.

- В мене мало часу, Свєт, - сказав він. - І досі ми, здається, були щирі поміж себе.

Хитнула головою. Юрко взяв її руку в свою. Знову погрозливо загарчав песик.

- По-моєму, не вчинив нічого тобі прикрого, не ображав і твою матір.

Вона хитнула. Локша в кутку гарчав.

- То що сталося?

Дівчина заплакала навзрид.

- Не хочу тобі цього казати… Не примушуй мене…

- Кажи швидше. А то прийде твоя мати - ніякої копченої мойви в магазині нема.

- Не прийде, - мовила Свєта. - Навмисне нас залишила…

- Дивно, - всміхнувся Юрко. - А я вважав, що мудро спровадив її.

- Вона каже…

- Що ж вона каже?

- Тяжко мені це повторювати.

Знову замовкла, тільки схлипувала Він тримав її руку, а песик у кутку гарчав.

- Не тягни!

- Вона каже… Ну, що я довго чекала тебе… Що навіть на танці не ходила..

- І даремно, - мовив він. - Я від тебе цього не вимагав… Ну, і не ходила, так що?

- Вона каже… Що вже півроку минуло… А ти…

- А я?

- Це не мої слова, - зирнула нарешті на нього. - Я тобі цього зроду-віку не сказала б…