Валерій Шевчук - Роман юрби

- Звісно, - мовив Юрко. - Переказуєш слова материні. То що вона каже?

- Каже… Ну, що ходиш, ходиш… Не можу я… Язик не повертається… Даремно ти завів цю балачку.

- Що не женюся на тобі? - спитав навпрямки.

Хитнула швидко головою, і сльози знову покотилися з очей.

- По-моєму, я тобі все роз’яснив, - мовив він, виструнчуючись на стільці. - Мій старший брат жениться, бо в нього буде дитина. Старі віддають йому маленьку кімнатку, а я з ними поселюся в більшій. Де б ми помістилися?

- А я хіба не знаю? Але вона каже, що в нас… є кімната…

- Оця? З твоєю матір’ю і псом, який не дозволяє мені тебе обійняти? Тут же ніде зайвого ліжка поставити…

- Вона каже… ні, не можу я…

- Ми з тобою ще молоді, - мовив він. - Надто молоді…

- І я це мамі казала… Хіба не знаю?

- Мені обіцяють ліпшу роботу… Окрім того, я вже казав: улітку хочу вступати до інституту. На вечірній.

- Все це я знаю. Але вона каже… коли б серйозно до мене ставився…

- А я несерйозно до тебе ставлюся?

- Та Бог з тобою, Юрчику… Хіба ж це мої слова?.. Просто відбулася між нами така розмова… А буде так, як вирішиш.

Він замовк. Прибрав руку, й песик у кутку перестав гарчати. Дивився у вікно й бачив краплі, які тремтіли під вітром. Смуток відчув, тихий і покірливий, - чи добре вчинив, що примусив її повести цю розмову? Чи не ліпше було б їм і справді просто й по-приятельському погомоніти, адже перед дорогою він? Ще буде в них час вирішити свої проблеми, багато доброго й спокійного часу!

- На квартиру в мене поки що надій ніяких. А в тебе на роботі?

- Так само, - сказала Свєта - Тому вона й каже…

- Що ж вона каже іще? - трохи роздратовано спитав.

- Краще, ніж є, все одно у найближчому часі не буде… Але це не мої слова.

- Хочу твердіше стати на ноги, - мовив він. - Дістати ліпшу роботу і вступити до інституту. Спершу вчитися важко, а сім’я й дитина…

- Дитину не обов’язково зразу заводити, - прошепотіла, вже не посилаючись на матір Свєта.

Скинув на неї очима, але сиділа перед ним покірна, засоромлена і трохи жалюгідна - гаряча хвиля хлюпнула йому в груди.

- Треба мені хоч якось у житті встановитися, - пробурмотів. - Поговоримо про це, коли повернуся, гаразд?

Хитнула головою і втерла очі - якось по-дитячому, затиллям долоні.

- Тому я й не хотіла сьогодні про це говорити, - мовила і шморкнула носом, як дитина після плачу.

Вони зупинились у сінях, він у мокрому плащі й капелюсі, а вона в домашньому халаті, який робив її опрощеною, але й беззахисною. «Хочу думати про неї гарно», - мигнуло в голові, і він притяг її до себе: принаймні тут їм ніякий песик не перешкодить, її руки лягли йому на плечі й зімкнулися на потилиці. Віддих став уривчастий і схвильований, а вуста спрагло зустрілись.

- Все буде добре, - прошепотів він у перерві між поцілунками.

- Швидше повертайся, - шепнула й вона - Чекатиму…

Знову злилися вустами, горнув до себе тонке тремтяче тіло і сам тремтів. У цей час різко відхилилися двері, і в прочілі виросла кругла постать у куфайці, з обмотаною вовняною хусткою головою. Свєта, як водяна, миттю випливла з його обіймів.

- О, - солодко сказала мати. - А ти вже йдеш?

Він пік раків. Посторонився, щоб пропустити стару, а та аж цвіла широкою усмішкою.

- Це не копчену мойву привезли, а ставриду, - сказала. - Таку, що сама тільки шкура і кості.

У хаті залився гучним ляскотом песик, а Юрко, як шкідливий кіт, шмигнув у розчинені двері.

- Швидше приїжджай! - гукнула йому вслід Свєта.

- Щасливої тобі дороги, - солодко проказала Сіроводиха.

Він волів би, щоб зараз був дощ. Щоб змив із його обличчя оцю недоречну й ганьбівну барву і щоб охолодив щоки. Все вийшло по-дурному й оце зумисне залишання їх на самоті, й ота ревнива почвара в собачому образі, і їхня розмова, й, нарешті, це несвоєчасне, а може, надто своєчасне з’явлення Сіроводихи. І хоча на перший позір нічого особливого не сталося, йому було неприємно. Дощ, здавалося, припинився остаточно, хмари підбились угору, ніби між ними й землею натекло більше повітря, яке й підняло їх у височінь. На крайнебі хмаровиння навіть розірвалося і в прірву полилася ясна синява; він задивився на того ясного клаптика, ніби сподівався дістати звідти хоч трохи благоти. Не треба думати про неприємне, спогадав, не треба думати про ту ранішню зустріч із Ромкою; не треба думати, що розмову про одруження Свєта могла по-акторському розіграти; не треба думати, що вони вчинили те з матір’ю злагоджено; не треба думати, що відбувається за його спиною, і яка розмова зараз точиться в малесенькій кімнатці, де щойно побував; не треба думати про насурмлене небо, а ліпше про ту голубу латку, що благовістить: усі дрібниці, якими цілий день сьогодні обкидується, можуть лягти на душу каменем; не треба думати й про поїзд, який глухо тахкоче колесами, і в якому їдуть усі вони - живі під цією латочкою неба; не треба думати й про омани, ну, хоч би про ту дівчину, яку зустрів за півроку двічі - не в твоє купе вона завітає. Варто забути кругле, усміхнене обличчя Сіроводихи, варто повірити, що вона добра і зичить йому й дочці своїй блага; варто згадати, що є в нього власна домівка, де його чекають і люблять, є робота, яка йому подобається і де його так швидко оцінили; є, зрештою, важлива поїздка, в яку вирушить уже сьогодні, а ще є весна, що посилається на землю для того, щоб усіх оновити.