Валерій Шевчук - Роман юрби

- А чим у Віктора воно склалося погано?

- А тим, що жениться на кугутці, яка ламаного гроша за душею не має. Ходив до Свєтки?

- Заходив.

- Плетуть вони на тебе із тою старою пащекухою сіточку. Ой плетуть!..

- Свєта мене чекала два роки.

- Подумаєш, - зневажливо обізвалася мати. - Чекала, бо ніхто інший не підвернувся.

Він поклав виделку.

- Хочеш зіпсувати мені апетит?

- Не хочу, щоб ти їхав, - зітхнула скрушно мати. - Серце в мене не на місці, коли подумаю про цю поїздку.

Він повернувся до неї й побачив її печальне лице. Не розумів того смутку, але і йому невідь-чого шкребнуло по душі.

Вийшов надвір у просушеній одежі й черевиках і довго озирався, поки було видно на вступі до хвіртки утлу материну постать. Дув сильний вогкий вітер і по небі важко котилися пелехаті хмари. Калюжки нервово мерехтіли, а на більшій - стеклося тут озерце - вітер гнав невеличкі вали. Вони накочувалися на жорству дороги і з плюскотом розбивалися. Юрко тягнув важкого портфеля і єдине, чого бажав, не зустрітися з Ромкою, не від сьогодні боявся з ним здибуватись. Але доля його і цього разу не помилувала: барилькувата Ромчина постать таки стовбичила на вступі до п’ятого номера. Юрко хотів уже звернути до парканів і крадьки податися до Купальної (чого його знову потягло цією дорогою?), але до нього вже повернулася червона парсуна й дивилась, як вовк на ягня. Отож відчув себе ягням і покірливо подибцяв на зустріч із Ромкою, хоч усе в ньому сціпилось і напружилося.

- Ти це куди? - спитав той, не виймаючи з рота цигарки, його тлусті гемби розсунулися.

- По ділу, - сказав Юрко.

- Може, в партійку зіграємо, бо така погода?..

- Ніколи мені.

- Все тобі ніколи, - змружив очі Ромка. - Подивитися - ніби оминаєш мене.

- Чого оминаю! - сказав Юрко. - По-моєму, сьогодні вдруге зустрічаємося.

- Я тобі ще нічого поганого не зробив.

- А хіба я кажу, що зробив?

- Ну, гаразд, тупай, - сказав Ромка - І не забуть про сімнадцяте число.

- Вже ж не забуду.

- Всі ви не забуваєте, - буркнув Ромка. - А коли приходиться віддавати, з горла свої гроші доводиться вам виривати.

- Я сказав, що віддам, - ледве не крикнув Юрко. - Мало тобі?

- Чого репетуєш? - зашипів Ромка - Хочеш, щоб уся вулиця знала?

- А чого боїся, коли чесний? - так само дзвінко спитав Юрко.

- О, ти мені сьогодні не наравися. Подумаєш, два рублі дав. Чи, може, тебе якась жаба вкусила?

«Ти!» - захотілося крикнути Юркові, але тільки втяг голову в плечі й пришвидшив ходу. Знав, що Ромка дивиться йому вслід, дивиться щілинками очей, що вуста його бридливо мнуть цигарку, що він, можливо, й справді жаба, котра сидить і чекає, щоб прилетів до неї комар чи муха, щоб махнути довгим язичком і злизати її.

«Для чого ти живеш? - зойкнуло йому всередині. - Чому липнеш до людей?»

Відчував на спині Ромчин погляд - той пік спину, - але не повертався. «Ну от, - думав він не без полегшення, - ми нарешті порозумілися - добрим стосункам між нами кінець. Кину тобі у вічі тими видуреними грішми і подавися ними!»

Аж кипів од злості, такий йому бридкий став той чоловік: ну, що це сьогодні за день!

Тільки вигнавши з маху під гору, почав заспокоюватися: з присвистом дихав, а серце голосно калатало в грудях. Дивно стало в цьому світі: весна, а на нього осінню раптом війнуло; дерева витяглися в небо, просячи сонця й тепла, а в ньому кипить злість; на заході в цей час мало б сяяти барвами небо, а там чорна хмара дощі спускає. Такий він малий у цьому світі й під цим небом, хоч хотів би бути сильним і незалежним ні від кого. Скільки в нього клопотів і проблем, які їдять мозок, а йому ще й пацаном хочеться себе відчувати. Ні, все це мале, перехідне й тимчасове. Все це намул - душа його чиста. Все це хмари, які не тільки покривають небо, а й несуть на землю дощ. Він раптом захотів цієї поїздки, в яку пускався попри все без особливого бажання. Буде щось робити й чогось домагатися - це зміцнить йому дух. Ніколи вже не брехатиме матері й не дозволить, щоб його ловили, як муху. Не хоче бути мухою, бо в нього все-таки чимало нуртує сили. Подивився на дівчину, яка йшла супроти нього, - це була гарна дівчина, і вони зустрілися поглядами. Ну от, не окинула байдужим поглядом, а відповіла на вогонь, що його послав. Не плохий він і не нікчемний, а коли треба, зуміє настояти на своєму.

Портфель утяжив йому правицю і він перекинув його на ліву. Тільки тепер озирнувся: чомусь здалося, що Ромчин погляд і досі впирається йому в спину. Ні, вулиця - як вулиця. Повна машин, копітких постатей, які поспішають. Повна сірого передвечірнього сутінку. Він труснув головою, збираючись на силі, адже дорога перед ним стелилася, дорога, що вабить його і відстрашує.