Валерій Шевчук - Роман юрби

Юрко здригнувся. По радіо оголосили посадку на поїзд, на який він мав сісти.

Через два місяці на розшукових дошках міліції з’явилися друковані листки з фотокарткою Юрка під жирною шапкою: «Знайти людину!» У них описувалися прикмети хлопця, народженого двадцять один рік тому, який 5 квітня 1985 року вийшов із дому, сів на такий і такий поїзд і зник безвісти. Всіх, хто бачив його, запрошували повідомити, куди належить. Тут-таки описувалося, в чому Юрко був одягнений. Досі за тим оголошенням не зголосився ніхто.

1985р.

Цей камінь уже не раз згадувався, він лежав на трав’яній косиці між дорогою й Олексійовим парканом; за кілька метрів од нього стояла колонка, повернута носом у бік Олексійового городу; сам камінь мав настільки досконалу форму, що на ньому могли всістися кружка (на жаль, спиною одна до одної) п’ятеро місцевих кумась. Коли ж їх приходило тільки троє, то всідалися біч-о-біч; ноги їхні при цьому лягали в густу соковиту траву, якою й була заросла косиця між дорогою й Олексійовим парканом. У теплу пору ця трава приємно холодила литки кумась, тож і розмови точилися тут неквапливі. Окрім цього, містина мала ще й ту перевагу, що сюди сходився по воду цілий куток, а що куток складався з антагоністів кумась та їхніх приятелів, то й розмова улягала, як море, відповідно з припливами та відпливами: припливами можна було б назвати той момент, коли до колонки підходила особа, прихильна до кумась (вона закладала під ручку камінця й дозволяла воді неквапно сочитись у відро, що й було цьогочасною особливістю їхньої колонки), мала змогу перекинутися приязним словом, а відпливами ставали хвилі, коли з колонки брав воду хтось немилий завсідницям, - тоді розмова уривалася, жінки сиділи з міцно запечатаними обличчями і ніби й собі кам’яніли, аж доки небажана особа націджувала потрібну кількість води - це при цьогочасній особливості колонки тривало хвилин зо п’ять.

Того вечора на камені сиділо троє: перестаріла дівчина Людка із сухим гостроносим лицем; кругленька, наче хто їх надув автомобільним насосом, Сіроводиха (позавіч її кликали Сіромордиха) з обличчям сірим, біля ж очей мала темні півкола: синці від того, що недосипала, чи, може, від того, що пересипала; і, ясна річ, постійний протирач каменя ряба Надька, яку нещодавно покусали оси: в ліву щоку і, здається, в язика - щока від того напухла, а ряба Надька обв’язала її хусткою, як це роблять тоді, коли з’являється флюс. Чи не тому ряба Надька не могла сьогодні вести соло в розмові, бо тільки розтуляла рота, її шпигало так немилосердно, що кривилася, зітхала й підводила очі до неба - жест зовсім невластивий цій високодостойній мотроні. Сіроводиха ж належала до тих жінок, що не говорять, а підтакують, отож мимоволі розмову мусила вести Людка.

- Нє, ви мені нічого не кажіть, - почала вона монолога, на якого позаздрив би Кропивницький, - він чоловік нечистий. Нє, ви подивіться: чи були у нас на вулиці колись руді діти? Ніколи не було, а зара їх штири: в Броньки, в Зінки, в Лєнки Бутенкової і в тої чортиці Мілки. Хай мені покладуть голову на цей камінь і відрубають, а я все-дно скажу: це робота отого рудого пса. Я вже давно за ним дивлюся - це, я вам скажу, ті бестія! Гляньте, які в нього очі - це ж не очі, а п’явки, гляньте, як вони по вулиці ступають, - Людка саркастично прокрутила при цьому торсом, - гляньте на його жінку - шкура та кості, а коли прителіпалися сюди, ще кругленька була. Гляньте, як він крутить носярою, - Людка спробувала покрутити власною носярою, - туди й сюди, як нюшить, стерво; а свої вікна так запинають - ні щілиночки там! А діти? Хіба бувають такі людські діти? Те, що вони руді, кат з ними, а тобі ні цукерка не візьме, ні тобі слова не скаже, коли щось спитаєшся. То таки нечистий чоловік!..

- Я знала… - почала ряба Надька, але їй заболіло, й вона тільки зойкнула, а хотіла оповісти про одного чоловіка, подібного до цього, то той, знаєте, хотіла оповісти ряба Надька, упирем був. Еге, пив людську кров, особливо з жінок. У рябої Надьки, хотіла розповісти ця високодостойна мотрона, він, ясна річ, крові не пив - подавився б, а от до одної достеменно лазив і та, хотіла сказати ряба Надька, стала як дві краплі води схожа на жінку Рудька - так само худа, мов шкапа, і все худла, худла…

На жаль, усіх цих подробиць ряба Надька не виповіла, а тільки перепустила їх через мозок, бо говорити, як ми вже зазначили, заважала їй роздута щока. Сіроводиха скрушно зітхнула й проказала тонюсіньким, як у дитини, голоском: