Валерій Шевчук - Роман юрби

На вокзалі все було так само, як і вдень. Люди дрімали, їли, тихо поміж себе перемовлялися чи снували приміщенням. Біля кас зібралися невеличкі черги. Юрко став за жінкою, яка раз у раз позіхала і, хоч був виспаний, відчув і собі її сонний настрій.

Вікна позакладало сірою пеленою, але дощу не було. Він стояв у черзі, позираючи чи на ці вікна, чи на пасажирів, які не знали, де подітись. Якийсь старий стуманілим поглядом обводив пасажирів і, очевидно, шукав співрозмовника, поруч нього відкинулася, заломивши голову, кащувата жінка. Вона розставила сухі коліна, рот розтулився - посапувала. Поруч неї виструнчено сидів солдатик з напрочуд великими очима і здивовано роздивлявся навкруги: певне, відпусник. Хлопець у світлому плащі із заляпаними туфлями, аж не видно було, якого ті кольору, ходив, роздивляючись об’яви й графіки руху поїздів, вряди-годи позирав на годинника. В кутку на лаві примостилося двоє: один схожий на перукаря, другий літній, вусатий. Біля літнього з повними цікавості очима завмерло худеньке, руденьке дівча літ п’ятнадцяти. Юрко подумав, що солдатик і це дівча єдині небайдужі люди в цьому залі, бо їх дорога вабить.

Забув присунутися в черзі і його ззаду підштовхнули. Ступнув крок уперед, а жінка перед ним знову позіхнула: зуби в неї були впереміш стальні й білі. Дівчинці не сиділося, вона встала й зирнула на матір, що куняла, схиливши на груди голову і вряди-годи цією головою смикала, - повільно пішла до світлової карти шляхів. Задерла личко і задивилася. Тоді озирнулася, чи ніхто за нею не стежить і несміливо простягла руку до кнопок. Гілка шляху, що світилася, погасла, натомість прозначилася інша. Дівчинка знову озирнулася, ніби боялася, що її проженуть, а тоді вдруге простягла руку до кнопок. Знову загорілася гілка шляху, і Юрко побачив, що це шлях, який мав проїхати він. Його знову підштовхнули - крайока озирнувся: штовхав його червонолиций дядечко, чимось схожий на Ромку. Стало неприємно: цей Ромка переслідує його й тут.

Узяв квитка, а коли відійшов од каси, побачив, що дівчинка бавиться біля вертільниць-довідників. Ті шумко махали блідавими крильми, а дівчинка, розтуливши рота, дивилась. Він підійшов до газетного кіоска й накупив тонких журналів. На обкладинці одного з них була дівчина, схожа на ту, що її зустрічав двічі за півроку, і, дивлячись на її світле й гарне обличчя, відчув тихий смуток. Сидів на лаві й дивився на риси тієї, про яку хотів мріяти, - йому почулося тихе стукотіння коліс. Стіни станції від того здригалися, здригалася й лава, на яку присів, і, хоч добре знав, що це минає станцію поїзд, який тут не зупиняється, уявилося йому інше.

Уже сидить він у поїзді й дивиться, як краплі миють шибки. Шибки покрито тьмою і, окрім тих крапель, нічого не видно. Але йому запахло хвоєю - може, його поїзд їхав сосновим лісом. До вікна приклеїлося чиєсь обличчя; так, це було Свєтине обличчя. Дивилася на нього з глибини ночі, розгублена й перестрашена. Ворухнула губами і замахала руками, як говорять німі, але він не розумів мови німих. Відчув особливе заціпеніння, все в ньому завмерло - провідчув раптом те, що з ним мало невдовзі статися. Було це не так прояснення, як смутна хвиля - овіяла його обличчя, як подих вітру. Затремтів, бо подумав, що людину можуть навідувати нерозумні думки. Адже й справді всі ті думки про поїзд - нерозумні. Не той поїзд, на якого чекає, а в якому їде, хоч добре з на: сидить на вокзальній лаві і жде поки оголосять посадку. Той же поїзд існує не в цьому часі, а у вічному. Не раз сьогодні йому привиджувався, і це мало б його насторожити. Але відчув себе настороженим тільки зараз. Тільки зараз омила його серце тривога, тож знову зирнув на шибку, щоб прочитати знаки, які посилала йому Свєта. Але Свєтиного обличчя в шибці не було. Там стояло лице материне, і він зрозумів те, що шепотіли її вуста То було все те ж застереження, яким провела його в дорогу: «Бережися, синку!» - «Хіба мало людей їде», - сказав тоді він, а зараз тільки подумав. Так, то був не той поїзд, на якого чекає він, а на якого чекають усі ці люди, що зібралися на вокзалі. Бо й вокзал також існує не в цьому часі, а у вічному. На колінах у Юрка лежав журнал, з обкладинки дивилася на нього дівчина, про яку хотів мріяти. Її вуста заворушились, як і в тих двох, котрих побачив у склі: промовляли те саме, що сказала й мати. Поїзд їхав через сосновий ліс і в ньому терпко пахло хвоєю. Знав, що цей поїзд не тільки забрав у себе цей вокзал, а й ціле місто, до боку якого приклеївся, наче молюсок, будинок вокзалу. З того поїзда весь час сходять люди: юні, молоді, старі. Сюди і входять, але тільки немовлятами. Ті, що сходять, мають воскові обличчя і заплющені очі. Коли покидає його той, кому прийшла пора, коли ступає по довгому, як вічність, коридорові, всі повертають по своїх купе голови до дверей. І хоч двері їхні зачинені, вони бачать і через них. Бачать прозору постать із восковим обличчям - одну з дійових осіб тіньового театру, яка повільно й спокійно зника. Тоді всі думають, що така доля чекає кожного. Усіх, хто сидить на вокзалі, й усіх, хто живе у місті, до боку якого, наче молюсок, приліпився будинок.