Валерій Шевчук - П’ятий номер

А ось і сигнал, якого чекав: довгий, мідний погук труби. Горбатий устав, струсив із штанів пилюку, ще раз зирнув на розтрощений гроб у склепі – вуста його скривила легка посмішка. Замугикав і рушив неквапно до виходу, несучи на серці блаженний спокій і відраду. Душа його також була спокійна, адже за плечима, з горба, виростав у нього малий хлопець зі срібними ріжками і, помахуючи в такт рукою, пригравав Горбатому до його мугикання на маленькій чорній флейті.

Старий Шкалик сів посеред сходів, зігнувся, підтягнув ноги, сперся об коліно підборіддям – у роті в нього стриміла самокрутка, з якої звивалися сині пасемка диму. Очі його були порожні й пласкі, як латунні копійки, а зморщене брунатне личко задеревіло. Вище на сходах сіла Шкаличка, в прогині спідниці в неї було насипане насіння; посилала ритмічно руку від подолу до рота, і її губи обклеїлися лушпинням. Решту вільного місця на сходах обсіли Шкаленята, кожне тримало стиснуту жменю, повну того ж таки насіння, – від їхньої дружної роботи на ганку лунав труск, супроводжений чавкотінням. Поруч з цим вищився другий ганок, на якому сиділа жінка божевільного й меланхолійно дивилась у бік нужника – там зависла, наче рій, кругла хмара мух. Мухи дзенькотіли, І здавалося, повітря в дворі від того рухається… Біля жінки божевільного сидів онук, заклавши під пахву бабі голову, – вона ніжно дитя обнімала. Онук мав приплющені очі й блаженно всміхнуте обличчя. У них за спиною, у дверях, стояла, обпершись плечем об одвірок, дебелувата дочка божевільного і позіхала, показуючи великі, трохи жовті зуби.

– Це так наче когось чекаємо, – сказала вона, стулюючи рота. – Треба було б, мамо, і нам насіння купить.

– Нагадала б, то й купила, – сонно озвалася жінка божевільного.

– Та коли ж апетит набивають. Чуєте, тьотю, – гукнула Шкаличці, – ви своїм лусканням апетит мені набиваєте.

Шкаличка не відповіла, тільки обтерла лушпиння з вуст. Але за мить її рот був знову заліплений, а до спідниці дружно потяглися маленькі руки, черпаючи насіння жменьками. Шкалик пихнув димом, і два прозоро-сині колечка попливли до розчиненого на заскленій веранді вікна, де мертво стриміло велике, гладке обличчя Абаниної.

Всі, хто сидів на ганках, мимоволі простежили за тими такими гарними колечками, через це ніхто й не помітив, як у двір зайшов старий чоловік із гладко виголеним підборіддям і з великими сумними очима.

– Добрий день! – сказав він тихо й трохи хрипко. – З неділею вас, будьте!

– О, дядько Микола! – спокійно обізвалася дочка божевільного. – Це ти як з неба упав…

Микола ніяково всміхнувся, тоді повернувся до Шкаликів. Старий так само понуро корчився, а решта завзято лущили насіння.

– Чого такий сумний, Іване?

Шкалик звів на нього пласкі ясно-сині очі, але за мить уже знову дивився кудись поза сараї, де росли верболози і ховалася поміж них річка.

Жінка божевільного раптом схлипнула.

– А про Сашка ти, певне, й не знаєш! – сказала, втираючи очі.

– Мама не може до пам’яті прийти, що батько помер, – спокійно й навіть трохи задоволено сказала дочка божевільного.

– Дєда пішов у могилку, – сказав онук, висуваючись із бабиної пахви.

Микола присвиснув. Присів на ганку і витяг червону пачку «Спорту».

– Коли? – спитав і пихнув димом.

– Та вже минулого року, – крізь сльози сказала жінка божевільного. Сонце било їй просто у вічі, і залиті сльозами її щоки засвітились і залисніли.

– Я казала мамі: не здавай ти його туди, бо збавлять віку, – мирно озвалася дочка божевільного. – Дуже боявся він умерти, плакав, чисто як дитя. Навіть утік од них, так йому допекли…

– Дєда на тому світі кольовку пасе, – сказав серйозно внук, знову висовуючись із пахви.

Дочка божевільного нахилилася до хлопчика:

– Розкажи-но, сина, як ви з дєдом корівку ловили.

– Дєда хотів кольовку в міліцію завести, – дзвінко сказав малий, аж на мент завмерли на своєму ганку Шкалики, переставши й насіння молоти.

– От ти плачеш. Варко, – голосно сказала, обтерши рота, Шкаличка. – А хіба не кинувся він на Ювпака?

– Ювпак сам на нього поліз, тьотю, – озвалася дочка божевільного. – Коли не бачили, то помовчали б!

Жінка божевільного плакала.

– Так люде кажуть, – ще голосніше сказала Шкаличка. – І що він Ювпаку з носа всю шкуру здер.

Шкалик знову випустив кілька голубих кілець, тоді звів руку й почухмарив нею голову.

Микола попихкував цигаркою, і його очі зовсім змаліли.