Валерій Шевчук - П’ятий номер

Він устав, хоч йому було сумно й болісно залишати цю кімнату, але таки мав її лишити: ну так, онде про це каже й мати, в неї заплакані очі, вона не на жарт схвильована, вуста в неї тремтливі й перелякані. Він сам відчуває жах, хоч його й вабить до тих холодних та жорстких очей, до тої дивної жінки, котра чомусь кипить супроти нього зненавистю.

Він зараз піде, думав Андрій, ще хвильку, хай незручно залишатися в цій от кімнаті довше і мулько дивитися на тих смугастих павуків, блазнів у піжамах, яких усе-таки треба буде колись вирвати з душі, щоб нарешті знайти звідси вийстя. Адже й чекання їхнє дочасне, вони вже рушили на нього, про це й розповідає зараз мати: звичайна, надто знайома історія. Він щось там у них украв («Що міг украсти в них я? – думав він гірко. – І чи є що в них красти?»). Вони шукають свідків, але вони завжди шукали свідків, подумав він, і непроста то річ – знайти свідків, котрі б бачили те, чого не було. Все почнеться спочатку, і він знову мовчатиме, скутий тупою тугою, і знову на його шию ляже якесь ярмо. Ні, йому вже треба звідси бігти, швидше вискочити на ту дорогу, що видніється за вікном, і тікати. Але він начебто тягнув на шлеях за собою й оцю кімнату з заснованими павутиною кутками і з павуками по кутках. Кімнату з росписаними, сухими крилами його марнотних бажань, без вікон і дверей. «Я не можу в них украсти навіть самого себе», – подумав він тоскно, бо мати знову почала переповідати йому те, що почула про ту його дивну крадіжку. Так, іти йому треба. Він покірливо згодився – все-таки не уздрів у тих очах, які його так манили, ані крихітки ласки. Відтак нічого його вже тут не затримує, треба виїздити зараз-таки! Але все ще сидів біля вікна і все ще тупо дивився на порожню дорогу. Не будь дурнем і не роби більше дурниць! Це даремно, подумав він. Коли вони вже рушили із своїх кутків – це даремно. Він, звісно, тікатиме, але він, звісно, не втече. Можливо, колись таки настане час, коли він позбудеться цього вогню, – тільки тоді прийде пора ненавидіти. Тоді все зміниться, бо зараз як був він ниций, такий і залишається.

Стояв серед кімнати, вже тримаючи в руках валізу, мати стояла коло нього і розказувала, що поклала вона туди шматок хліба й сала.

– Нічого тобі з собою дати, – бідкалася вона.

– Та мені нічого й не треба, – сказав він глухо.

– Дивися, не забувай мені писати. Я тут теж уже довідаюся і напишу. Сиди там у себе, бога ради, і носа не висовуй.

Він позирнув на матір простим, незлобивим поглядом. Щось було безпорадне в тому його позирі, і мати змахнула з ока сльозину. Знала: горить у ньому гаряча, як вогонь, туга. Знала, що, попри все її дбання, не може він утекти, адже вони вже поповзли зі своїх кутків, пружно хапаючись за дзвінке павутиння, і стрімко рухають смугасті, горбаті, але напрочуд моторні тіла.

Горбатий вийшов із міліції, залишивши там аркуш списаного паперу, над яким вони потіли цілий тиждень, і відчув полегшу. По небі в той день слалися хмари, брук був мокрий від недавнього дощу, дув вологий, але теплий вітер. Він стояв, мружачись проти сонця, що раптом визирнуло з-поза здоровенної хмари, – калюжа бризнула на нього жовтими списами, і він відчув, що хвилювання останніх днів випотрошили його. Тепер уже почнеться, подумав він, солодке передчуття ще напруженіших днів, коли доведеться не на жарт похвилюватися. Любив цю напругу перед великим змаганням, коли тіло й думки утишуються, коли весь начебто заспокоюєшся, хоч у глибині нутра іде велика робота. Адже він має виграти в цьому змаганні: перед ним знову зависло марево – розкинуті на чверть неба вельветові галіфе, розкинуте на півнеба шкіряне пальто. Це і є хмари, і недаремно вони такі брунатні; він побачив в західному кутку неба і свої чорні чоботи – десь далеко ішли дощі і в повітрі висіли темні смуги; капелюх же нагадала ота купчаста хмара на крайнебі. Йому стало солодко й добре, спокійно і затишно. І хоч все іще було далеко попереду, дозволив собі посмакувати першу втіху перемоги. Цю перемогу відчував заздалегідь, заздалегідь віяло на нього теплим вітром, І він розслаблювався, приймаючи в душу тепле гойсання. Стояв на хіднику, відставивши набік ногу в старому парусовому черевику, і легенько притупував об гнейсову плиту. Зараз йому і справді не хотілося рухатися, не хотілося губити такої голубої хвилини – за підрахунками Лебедихи, сьогодні мав видатись щасливий день. Він подумав про Лебедиху із вдячністю й теплотою – така ж бо вона славна! Подумав про сестру, і йому стало ще тепліше – завжди розуміла його з півслова. Про дженджурика йому неприємно було думати, але сестра заспокоїла: не дамо йому ні копійки. Подивився тоді на неї трохи зчудовано, а сестра таємниче, як уміє тільки вона, всміхнулася. Він не любив цієї усмішки – добре знав її значення: єдине, що не подобалося йому в сестрі Але й тут вони не раз бували заодно, особливо тоді, з Піддубним. Горбатий примружився ще більше і знову відтворив ту картину: змахнутий, як крила, халат, голі груди, крик і дурнувате татарське обличчя, коли той схопився. «Про братика я не забуваю», – казала Валька солодко і завжди тицькала йому в руку чи карбованця, а чи й десятку…