Валерій Шевчук - П’ятий номер

– А де Петро? – питала різко мати, бо Петро мав принести основне – картоплю з сусідських городів. Він у той мент перелазив через тин, бо тільки в них на цілу вулицю й був тин, він пихтів і тужився, бо весь був обтиканий картоплею і через це здавався чотирикутним і пузатим.

– Він луччий за вас усіх, – казала мати, дивлячись на Горбатого із сльозою в оці, а він ішов поважно через двір, задерши писка і ледве перевалюючись з ноги на ногу, такий був тоді картопляний…

Горбатий примружився, вдивляючись у той-таки, вщерть зарослий шпоришем двір, стояв-бо коло хвіртки, яку зробив теперішній хазяїн замість перелазу, і зазирав через неї. Мати звела до нього брунатне, побите зморшками обличчя, і на її вустах заграла найлагідніша усмішка.

– Що, Петрику, – сказала вона протягло, наче співаючи, – самотньо й тяжко тобі без мене?..

Але він труснув різко патлами, адже і той образ був створений його уявою, і побіг доганяти процесію, що вже доходила до цвинтаря.

Дув холодний вітер, хмари зовсім покрили небо і вже скидали вряди-годи важкі холодні краплі. Всі розгорнули парасолі, він розгорнув парасолю також, але вітер закидав краплі і в захисток. Мокло обличчя, але вітер сушив ті краплі, від чого Горбатому стало зовсім зимно.

…Стояв зіщулившись на одній нозі, другу в майже подертому парусовому черевику звів угору й почухував нею литку, на голові в нього була майже мокра кепочка, а на плечах сірий, вицвілий і прорваний у кількох місцях кортовий піджачок. Дивився жалісливо на цвинтарну браму, до якої вже доходила та його уявна процесія, вітер налітав на нього, шарпаючи волосся й одежу, оббризкував обличчя, але він дивився н дивився примруженими і майже сивими очима. Так, він побачив там, перед цвинтарем, густу тінь. Металево, як зимова вода, блищало в неї над головою довге лезо, а зуби шкірились у привітній усмішці. Процесія пропливла через зачинені ворота, і тінь коло брами мовчки рахувала людей, ворушачи безтілесними губами. Вже проскочив туди останній, і Горбатий зупинився. Тінь усміхалася, дивлячись на нього глибокими, як морок очима.

– Мені ще не пора, – сказав він і рушив уздовж кам’яного паркану цвинтаря. Там, за тією стіною, ридала музика, а біля нього ступало мале хлопченя зі срібними ріжками на лобі. Вони мало не бігли, заточуючись од вітру. Врешті він не втримав парасолі, уявної, звичайно, як і все в цьому дні, – вітер видер її з руки і погнав уздовж стіни. Горбатий не втримав і капелюха, бо вже біг із відчаєм, хай йому було від того солодко й приємно. Волосся йому розпатлалося, хлопченя аж рота розтулило, так намагалося поспіти за ним, а він відчув раптом над головою різкий посвист коси. Зупинився, втискуючись у кам’яний мур, аж опинився по той бік стіни, де німо стояли, тулячись один до одного, хрести. Чорні постаті з парасольками в паніці тікали між ті хрести, поступово меншаючи й меншаючи. Спершу вони були як люди, тоді як собаки, потім як коти, а ще за хвилю стали як миші. Він роззирнувся і вже не побачив нікого на цьому цвинтарі, хіба стояв коло нього все той-таки хлопець із срібними ріжками і всміхався. Вони хутко пішли між хрестами туди, де височів знайомий склеп барона Шодуара. Склеп був уже поколупаний і оббитий, але зараз його не таким хотів бачити Горбатий. Тож побачив він його новісіньким, навіть фотографічний портрет над входом був начебто вчора зроблений, і на нього глянуло його ж таки обличчя, тільки був одягнений він у панський піджак, сорочку і краватку. Тільки був у нього на голові хвацький, також панський капелюх, і мав він чуже прізвище з отією чудною приставкою – барон.

Горбатий застогнав і схилився до землі, мацаючи наосліп довгою рукою. Камінь лупнув біля фотокартки, вибивши в стіні шмат сірого тиньку. Другий удар ближче, збивши край портрета; хлопець із ріжками при цьому заплескав у долоні і засміявся; а вже третій влупив просто в те напомаджене обличчя, яке раптом розпалося і посипалося долу дрібними скалками…

Горбатий спинився. Охопила його знесила, і він, важко дихаючи, присів на якийсь надгробок. Над ним зашуміли сосни – довго слухав їхній одноманітний, заспокійливий шум. Навколо було порожньо, бо він погасив усі картини, що витворювала його уява, – в крайньому кутку цвинтаря поливала на могилах квіти цілком реальна стара, вдягнена в чорне жінка. Вітер шарпав розтріпаним вінком на сусідній могилі, і той вінок шкрябав дротом, що його тримав, по каменю.

Горбатий дивився на півзруйнований склеп – половина дверей вибита, у прочіл проглядав розтрощений і напівзогнилий гроб. Горбатого пробрало морозом, вітер війнув на нього запахом воску. Зирнув на фотографічний портрет, розбитий уже років із тридцять тому, – відчув, що на сьогодні вичерпався. Ще досиджував своє, чекаючи внутрішнього сигналу, адже приходив сюди завжди, коли на щось зважувався. Вірив, що після цих відвідин сприятиме йому щастя – не може бути, щоб колись воно йому не посприяло!