Валерій Шевчук - П’ятий номер

– А як і здер, то що? – загонисто відказала дочка божевільного. – Він поліз на папу, і папа його там раз дряпнув. Коли хочете знать, то не папа його побив, а він папу.

– Ми з дєдом кольовку ловили, – знову висунувся з пахви внук. – Хольоша була кольовка.

– Чи ж я хвалю того Ювпака, що ти мені в очі лізеш, – відгукнулася Шкаличка. – Я кажу, що правильно зробили, коли віддали його.

– Ти не плач, Варко, – тихо мовив Микола, мнучи пальцями паперовий мундштук цигарки. – Так воно йому судилося… А я таки мало що про те знаю. Писала мені Ганя, але тоді з роботою така загвоздка вийшла, що й приїхать не було як. Розкажи-но, як воно там було…

– Минуло воно все, – махнула рукою Варка.

– Не, чого, дядеві треба розказать, – озвалась від дверей дочка божевільного. – Я можу й розказать…

– Ти дуже гаряча, – м’яко всміхнувся Микола. – Нехай краще мати розкаже.

Шкалики дружно лущили насіння. Рот у старої знову був заліплений лушпинням, а Шкаленята виявили, що жменьки їхні порожні. Подалися до материного подолу і зачерпнули, скільки влазило. Шкалик витягував з недокурка останні хвилі диму – тримав цигарку самими тільки нігтями. Варка дивилася на густу хмару мух біля туалету, і сонце сушило в неї на щоках сльози. Поступово очі її втрачали байдуже-пригноблений вираз, а стали нараз як чисті кринички; вже не плакали, а сухо й холодно світилися, очевидно, побачила вона уявно, як біжить по вулиці, аж піт тече струмками по ньому, її нещасний чоловік. У нього на голові жіночий капелюх, а до грудей тисне він дитину. Дитина, певне, задоволена, бо урочисто помахує рукою, а мо, зберігає в такий спосіб рівновагу для себе й для діда. Побачила Варка втомлені очі хворого й почула голосний його шепіт, коли він таки зважився оповісти їй потаємні свої думки.

– Все про якогось бога дерев торочив, – сказала вона тихо. – Може, той бог і в могилу його завів…

– Ти й не здивувалася, що я приїхав, – сказав Микола Гані.

– Мені вже Абанина сказала, – відрекла спокійно Ганя. – Щось довго там із ними сидів!

– Варка про Сашка розказувала.

– Бідний Сашко! – зітхнула Ганя. – Зготувати тобі щось поїсти?

– Я вмитися хочу, – сказав він, обдивляючись, наче бачив уперше, кімнату.

– Умивальник я в коридор винесла.

– Весь потом зійшов, – Микола почав розстібати гудзики на сорочці. – Злий мені над мискою…

Ганя стала коліньми на витертий килимок і з брязкотінням витягла велику алюмінієву миску.

– Задовго ти цього разу не являвся, – сказала вона, вносячи в кімнату відро.

– Загвоздка з роботою вийшла, – сказав він, скидаючи й майку. – Там у мене на районі запарка була. Спершу одна роботу покинула, бо дитину мала родить, а тоді й друга. Я два роки у відпустці не був.

Він схилився над мискою і наставив човником руки.

– А тут у нас таке творилося, – сказала крізь сльози Ганя, зливаючи йому із кварти.

– Все порозказуєш, – Микола кинув у лице пригоршню води. – Я хочу трохи в тебе пожити…

– Що це ти згадав?

– Заскучив за тобою…

Вона почервоніла, але не сказала нічого. Лила йому на карк, і він задоволено розтирав тіло.

– Не люблю, коли тіло пітне, – сказав, витираючись.

– На річку треба було б сходить.

– Це ввечері, – всміхнувся він. – Люблю, знаєш, вечорами купатися.

Він сів до столу так, як сидів був оце Андрій: бачив шматок вулиці і будинок навпроти. В будинку навпроти було відчинене вікно, і в ньому сиділа руда, як вогонь, Розумиха. За її спиною світліло обличчя дочки, також рудої, як вогонь, і ці два руді обличчя, облямовані копицями червоного волосся, незвідь-чого всміхалися.

– В мене тут лишивсь учорашній суп, – несміливо сказала Ганя.

– Давай учорашній. Андрій не приїздив?

– Та все на тих Донбасах. Тут у нас таке коїлося. Але почекай, розігрію тобі супу.

Сидів і прислухався до тиші в хаті. В коридорі Ганя накачувала примуса, а тут було все надто застигле й надто спокійне. Ковзав поглядом по рядах фотокарток, серед них дві були з його зображенням: на одній він стояв біля молодесенької Гані і був сам неправдоподібно молодий, а на другій стояв у родинному колі: Ганя, Варка з малим дитям, Сашко в шинелі із засунутими в кишені руками, їхній брат з братовою, Андрій у матросці і в штанях із однією шлейкою, а посередині спокійна баба Олександра.

– Я тобі збиралася пряників вислати, – сказала Ганя, входячи. – Уже й купила кілограм.

– Не забула? – сказав він зовсім лагідно, придивляючись пильніше до двох рудих фізіономій навпроти. Розумиха поставила до нього гострий, як листок кропиви, профіль, щось, певне, говорила до дочки. Дочка схилилася ближче до матері і аж рота з цікавості розтулила.