Валерій Шевчук - П’ятий номер

– Варка зовсім постаріла, – сказав він, занурюючи ложку у страву.

– Постарієш тут з таким життям, – зітхнула Ганя.

– То що тут у вас приключилося? – він ковтав суп, низько зігнувшись над мискою. – Ти мені, здається, нічого такого й не писала.

– Не хотіла розстроювать, – Ганя сіла на ослінець, і її огрядні тілеса сховали його. Зирнув на неї – і мимовільна спазма перебігла по обличчі.

– А оце таки хотіла й написати, – сказала вона. – Сили моєї вже нема…

Звів до неї великі, ясно-зелені очі й чекав.

– Став до мене Піддубний приставать, – сказала вона вже зовсім сердито. – За відром води не можу вийти.

Його повіки ледь-ледь затремтіли, але обличчя було спокійне. Носив помірно ложку з миски й до рота, і начебто тільки це його й цікавило. Ганя ж розповідала. Сонячний зайчик стрибав у неї на коліні – Микола давно вже доїв суп і сидів супроти жінки, поклавши щоку на підставлену долоню. Було на ту хвилю в ньому щось жіноче, затишне й добродушне, очі світили рівним вогнем, а Ганя відчула раптом, що ось він, цей момент, коли вона зможе вилити все, що накипіло їй на серці. Відчула від того велику полегкість, забула навіть, що він із дороги і, може, втомився; настала та пора, коли все, накопичене в серці, викладала, не притаюючись, язик її говорив і говорив – скидала із пліч свій тягар і виливала всі назбирані за цей час сльози. Тож говорила вона й плакала і замовкала тільки тоді, коли треба було перевести віддих, а тоді помічала сльозу і на його очах. Відчувала, як багато важить отак висловитися!

Сонячний зайчик стрибав у неї в подолі, через якийсь час він перескочив їй на живіт, а ще пізніше на повне і кругле персо. Микола, здавалося, стежив і за тим зайчиком – сонце йшло на захід, пробивало дерево, що росло з того боку, і легковажно собі гралося. Зайчик підкрадався поступово до Ганиного обличчя, але вона й не помічала оцього, надто швидкого плину часу, хотіла ж бо виговоритися. І тільки коли зайчик засліпив її, таки вдаривши у вічі, вона замовкла і трохи здивовано подивилася на годинника.

– Вечір уже, – сказав тепло Микола, і на його обличчя найшла тиха, добра всмішка. – Те, що ти розказала мені, все цікаво. Я зараз піду покупаюся, і ти дорозкажеш мені до кінця.

– Та я вже все й розказала, – мовила вона трохи здивовано.

– Ну, то приготуй щось повечерять. І де там твої пряники: душа моя за ними стогне.

Він ішов із паперовою торбинкою, запускав у неї вряди-годи пальці, виймав пряника і швидко, як кролик зілля, з’їдав. Інколи спинявся, тоді застигав пряник у його руці, а очі завмирали – роздивлявся він річку, хати, верболози, а особливо довго дивився на місце, де відбувалася Степанова битва з божевільним, – була це яскраво-зелена, майже кругла галявинка. Зараз паслася там корова, а біля неї стояло мале, рудяве, схоже на пушинку дівча. Микола дивився на той зелений п’ятачок довго, рука його в цей час кілька разів посилалася в торбинку, а рот був забитий солодким печеним тістом. Він дочекався, поки вийшов на ту галявинку великий чорний дядько, дядько щось сказав дівчаті, і воно миттю чкурнуло у верболози. Сам дядько зняв картуза і витер рукавом чорної сорочки із лоба піт. За мить вони вже дивилися один на одного: похмурий чолов’яга й Микола, чолов’яга понуро й важко, а Микола лагідно.

– Чи ж напасається тут ваша корова? – спитав Микола, не зводячи з похмурого чолов’яги очей. Дядько опустив очі, натягнув на голову картуза й демонстративно показав Миколі спину.

Саме в цей час за спиною заторохкотів моторчик – провозив через околицю поважне, незрушне обличчя Степан Ювпак. Микола повернувся в його бік аж запрудко, але Степан не помітив його. Урочисто проплив повз Миколу орлиний профіль – Степан завернув на в’їзний насип перед своєю хвірткою. За мить важко зіскочив з мопеда, заглушив моторчика і заїхав у хвіртку. На ганку вже стояла Ювпачка, повернувши до чоловіка трохи заспане й нетямкувате лице, кругле її обличчя було на обидва боки розсвічене всмішкою. Побіч неї стояло два її і Степанових подобенства, Ювпак ступав їм назустріч важким, широким кроком. Микола аж пряники перестав їсти, так його це зацікавило. Ювпак притулив мопеда до стовбура і вже скидав із себе сорочку, в той час як з порога вже спускалися одне за одним двоє його хлопців і кожне тримало в руці по повній кварті. Ювпак зігнувся над мискою, і на руки йому зливав спершу старший, а тоді менший хлопець. Похиляв кварту і лив у величезні батькові долоні, тоді як брат уже мчав до сіней, щоб набрати води у спорожнену кварту, – потім поливав старший, а по воду біг молодший. Ювпак задоволено кидав воду собі на обличчя й груди і пирскав, наче морж. Микола кинув оком і до похмурого чолов’яги: той стояв уже обличчям до нього і скривив набік усміхненого рота. Але дивився не на Миколу, а туди ж таки, на Степанове обійстя; Микола знову пошукав пальцями у торбинці і знайшов там тільки одного пряника. Зіжмакав і викинув торбинку, а пряника поклав на долоню й грався ним.