Валерій Шевчук - П’ятий номер

– Здоров, мала, – сказав він руденькій дівчинці, що саме вийшла з верболозів на дорогу. – Хочеш пряника?

Дівчинка подивилася на Миколу вовченям і майже побігла по дорозі, поблимуючи тоненькими і майже прозорими ноженятами.

– Ти часом не з Розумів? – гукнув їй услід Микола.

Дівченя ще моторніше зачеберяло ноженятами, а Микола зітхнув і почав повільно з’їдати свого пряника – погляд його вже спочивав на високих тетерівських кручах і на вигнутих лобах псищанських полів. Через той простір летів літак-кукурудзник, і був він яскраво залитий уже майже запалим за овид сонцем.

– Дивно ви якось із Ганею живете, – сказала швагрова, закладаючи ногу за ногу.

– Ну, ви ж знаєте, – трохи незадоволено сказав Микола. – Роботи я тут не знайшов, а міняти кваліфікацію теж не хотілося, то я й майнув на район.

– Так говориш, ніби виправдовуєшся, – засміявся швагро. – А чи нам не все одно, як ти живеш?

– А що ми, чужі? Скільки разів казав я Гані: збирай своє манаття і їдь до мене. Нє, в неї тут рідня, квартира, – він раптом усміхнувся, і його зморщене обличчя запромінилося. – А мо, й не набридаємо одне одному!..

А я б свого чорта лисого відпустила, – на широкому кістлявому обличчі швагрової з’явилося щось схоже на усміх.

– Бо боїшся за нього, – добродушно сказав Микола. – Не віриш йому до кінця, от і боїшся!

– Та вір вашому братові! – буркітливо озвалася швагрова. Швагро сміявся. Сміх булькав у його грудях.

– Вона в мене ревнива. Це коли б ще там, куди їхать, та й бабів не було…

– Йому тільки баби й у голові! – скоромовкою мовила швагрова. – То надовго ти приїхав?

– Хтозна, – Микола торкнувся кінчиком цигарки вогника сірника. Пихнув димом і відвівся. – Це я у відпустку приїхав.

– Ти там сообрази щось! – сказав швагро, і швагрова, зітхнувши, шумко встала.

– Та сидіть, я до вас на часинку, – спинив її Микола. – Покупаться оце вийшов…

Йшов через галявину похмурий чолов’яга з коровою. Сонце било йому якраз у спину, і від чолов’яги та корови відкидалися на траву довгі потворні тіні. Чолов’яга розвернувся в бік двору, в якому сидів зараз Микола, і вони знову зустрілися поглядами, тримаючи їх зіткнутими, як шаблі, – жоден не хотів відвестися перший. Як того разу біля галявини, не витримав-таки дядько, знову пустив корову пастися, а сам повернувся до двору спиною.

– Це знаєш, чого він ото стоїть? – прошепотіла швагрова. – На підслухи приволочився. То такий, скажу тобі, чоловік, що його треба десятою дорогою обходити.

– Та я не боюсь, – сказав легковажно Микола. – Чи ж бо не отой це, що на зіллі знається?

– Тихше говори, – попередив швагро. – Він оце й є…

Микола засміявся. Коли сміявся, щось хлоп’яче й задерикувате з’являлося на його обличчі. Похмурий чолов’яга тим часом повернувся боком, і вони побачили важкий орлиний профіль.

– Бачу, таки з Ювпаків він, – вже серйозно сказав Микола.

– Таж з того кодла, – мовила швагрова. Їй на руки скочила попеляста кішка, і швагрова почала гладити її спрацьованими, кострубатими руками.

– А де живе? – спроквола спитав Микола.

– Отам, на горі, – відповіла швагрова.

– Може б, ми все-таки випили по чарці? – запропонував швагро.

– Чи ти не чув: чоловік купаться йде. Коли купається, то пить не варто.

– Це вона нам чарки шкодує, – тихо засміявся швагро.

– Та що ти! – відмахнулася швагрова.

– Чарку ми таки вип’ємо, – мовив м’яко Микола. – Прийдемо до вас з Ганею.

– Таж, звісно, приходьте, – сказала швагрова і раптом пригорнула до себе кота: – Ти мій мацюпусенький, ти мій мазунчику!

– Це вашого дуба обламував Сашко? – спитав Микола.

– Е, що там тому дубові? Дуб як стояв, так і стоїть, – швагрова раптом закліпала очима, на які виступили сльози. – Якийсь він той Сашко такий був, що й жалко його.

– Це Степан винуватий, – сказав понуро швагро. – Не поліз би він з ним битися, то, може, й досі жив би…

– Рано чи пізно його зірвало б…

Микола начебто не слухав. Дивився на захід. Не було там ані хмарки. Тремтіло тільки і здригалося велике жовте коло, біля якого пролітав, здається, той-таки кукурудзник, що його він бачив нещодавно над полями.

– Піду скупаюся, – сказав Микола, зводячись. – А то сонце зайде, то й не так весело буде.

– Жарінь така! – відгукнулася швагрова.

Він зиркнув на неї і побачив: на підніссі у неї висіялися дрібні, каламутні краплі. Такі ж краплі висіялися на лобі і в швагра – вони обоє важко дихали.