Валерій Шевчук - П’ятий номер

– … а як уродиться у чорній болезні, воно родиться неживе, чорне. Не треба чіпать його з місця, поки не відійде від нього ця хвороба. А як трошки захватиш, хоч за пазурами буде чорно, то й те шкодитиме. Доти треба пупа не зав’язувать, доки зовсім не очиститься, біле має зробиться. А як очиститься, то вже воно крикне дитячим голосом. А то буде лежать і пінить, і його не можна чіпать…

Горбатому стає геть тепло, аж млосно. Затишок, солодкий біль, прекрасний, як печаль; вибачлива доброта; душа, очищена перед дверима благодаті; обличчя, які він любив і які не тримали урази супроти нього; вкрадливий, лагідний голос Лебедихи і її обличчя, освітлене жовтим світлом од лампи; Горбатий дивиться на нього, не може погляду відвести: вона ж уже почала довжелезну оповідь про рай і пекло, про бога і чортів, і він од цих її слів легшав і прозорів, як пушинка на теплому леготі, чи вода, сполучена з повітрям: голуба і плитка, яка перетворюється в пару і хмарою збирається над землею.

– Жива людина не пройдеть у рай, багацько на ній стерва наросло, – плівся монотонний, але такий принадний голос. – Там стоять стражники – не пустять. Треба отож, щоб за душею старунок був. Умирає моя мати, а я зостаюся, то даю, щоб за неїну душу правилося, І нищим роздаю і кажу: за таку-то душу моліться богу, і через те з пекла викупляться вона.

«Так воно мусить бути, – думав Горбатий поволеньки, відчуваючи на душі любу погідність, – треба-таки, щоб хтось був коло людини близько. Обростає-таки людина стервом, оброста! А буде отой старунок, робив ти добре щось на землі чи погано, то всеїдно полетиш у рай». Він примружився, дивлячись на погідне Лебедишине обличчя і на її бородавку біля повіки, і в цей час начебто на замовлення спалахнуло світло. Всі голосно й радісно загули.

– Не гасіть іще лампи, – сказав Горбатий. – Бо тільки погасиш, воно знову вимкнеться.

– Давай я погашу, то не вимкнеться, – впевнено сказав Степан і встав, аж захрумтіло йому тіло. Підійшов важким, могутнім кроком до лампи і сильно дмухнув. По кімнаті поповз гіркий запах перегару.

– То то погасло? – спитав переможно Степан, тримаючи на вустах тонку всмішечку.

– Бо ти до всього щастя маєш! – вигукнув захоплено Горбатий. – А в мене воно все навиворіт. Ото міг би поспорити: задув би лампу, то й світло погасло б.

– Шкода, що не спробував, – сказала Валька.

Лебедиха знову сколихнулася, і знову монотонно поплив її голос:

– Їден умер, то попав по саму шию у пекло, у вогонь, а другий умер, по черевики тільки й стоїть у вогні. Каже до того першого: «І ти заробив, по саму шию попав». А той відказує: «Хоть по саму шию попав, та в мого сина ще народиться онук, то він мене викупить із пекла, а ти по черевички стоятимеш до страшного суду, бо за тобою старунку нема – як заробив, так і будеш стоять, аж поки бог судити буде».

– Басні всьо ето! – сказав, не повертаючись од карт, Степан. – Но інтересно.

– Отож, що інтересно, – сказав Горбатий. – Та й не тільки інтересно, а по правді. Є в людини рід, тягнуть один за одним, дружні, понімаєте, в одну душу живуть, то й на тому світі не страшно. Бо до тих, що в роді своєму дружні, і бог милостивий. – Він хитро заскалив око, але змахнув рукою: відчував, що хоче сказати щось конче важливе й потрібне для них усіх, але не міг знайти добрих слів. – Треба нам один про одного старунок мати, живий хто із нас чи неживий. Батька нам треба частіше поминать…

Він аж розчервонівся і розхвилювався від цієї тиради, родичі позирнули на нього трохи здивовано і милостиво, адже не таке дурне стакав цей їхній «дурник». Тільки понурий чолов’яга дивився кудись у куток, і кривив на один бік у посмішці рота:

– Може, воно й так, а може, й ні, – сказав і сплюнув просто на підлогу.

– Рай тоже буває гірший і луччий. Котрі більше заробили в бога, підуть у луччий, а менше заробили – до гіршого підуть. Як у людей, так і в бога. Архангел важить гріхи на шальки, – Лебедиха позіхнула. – Петро – той з ключами, Павло для помочі коло нього. Петро одмикає, а Павло відчинить та й упускає.

– То й там воно так само? – спитала Коростячка.

– Де там?

– Таж у раю?

– Скрізь однаково. Хто проворніший, – Лебедиха перевела погляд з Горбатого на Коростячку, – то й живеться лучше. А бевзь скрізь бевзь, хоч ти йому корону на голову посади…

І відчув Горбатий, що він зовсім розплавивсь у цьому вечорі, що навколо немає нічого, тільки ця кімната, ці люди, ці розповіді, їхній спокій, їхня рівновага; вони зумисне не говорили сьогодні про свої справи – на те буде завтра, сьогодні ж вони можуть побути повільними і трохи сонними, у них погідно перетравлюється їжа й горілка, і вони таки розчиняються – у вечорі, який смокче їх, наче цукерки; він же, отой вечір, розчиняється в небі, де живуть вечірня й ранішня зоря, що посилають на землю добрі й лихі часи. Нині випала добра година, адже й дихають вони зараз однаково, зараз вечір такий теплий і сприятливий; десь там угорі чатують над ними Петро й Павло, а на землі всі Петри й Павли згадують про цих особливих своїх покровителів, яких ніхто ніколи не бачив і, може, ніколи й не побачить. Хто знає, скільки на світі тих Петрів та Павлів і чи справді вони з’єднані між собою там, у небі? Може, все це таки казки, ворушилося в заколисаній голові Горбатого, але байдужки. Важливо інше: цей вечір наливається в нього, як у кухоль вода, і він сам наче вечір і наче той кухоль, котрий чекає божого трунку. Адже й ті Петро й Павло теж чекають трунку – може, й відбудеться колись у невідомому їхня зустріч. Він уявив це собі аж надто виразно: іржаве вищання петель на воротях, а за ними золотий фотель барона Шодуара, в який нарешті-таки всядеться він, і тоді покотять його в чудовий сад, в якому ростуть небачені плоди. Ззаду бігтиме захеканий барон, якого приставлять до Горбатого за служку, витребувавши з пекла; він їхатиме й їхатиме, а тоді і в’їде на засіяне зорями зовсім голубе небо. І це небо з величезними яблуками-зорями стане нарешті його благодаттю, до якої він так довго простував і якої нарешті по-справжньому удостоївся.