Валерій Шевчук - П’ятий номер

Коли хотілося Горбатому особливого затишку, коли відчувався він спокійно й упевнено, скликав до себе родичів і тих знайомих, хто ближче лежав йому до серця. Нагода до того завжди знаходилася, і він уже заздалегідь відчував теплу тишу, яка прийде в його дім, коли вип’ють вони по чарці й почнуться довгі вечірні баляндраси. Купив на цей випадок казьонки, бо сьогодні по-особливому хотілося того солодкого, теплого колисання, того м’якого тепла, коли все затихає й умиротворюється, коли не треба говорити про справи, коли шпильки, лавровий лист і старі газети спокійно зачинено у скриньці, а він відчуває тільки цей вечір, тільки затишок цієї хвилини, і зараз порине в небилиці, які такий мастак оповідати Лебедиха. Степан із жінкою і з Валькою ліниво перекидаються в дурня, а він, Лебедиха, Коростячка і похмурий чолов’яга утворюють друге коло – тут і оповідаються наввипередки всілякі страшні історії. На столі стоїть одна й друга порожня пляшка і виїдені страви, які цілий день варив він, готуючись до цієї нагоди. Жовте світло лампи (електрика погасла саме тоді, коли допивали вони передостанню чарку) осяювало лагідне Лебедишине обличчя – з її рота сиплються і сиплються круглі, як і вона сама, слова:

– … осика, як прийшов Юдаш вішаться, злякалася і затрусилася, а івина напрутилася – завше кривая і росту немає в пору, бо на івині Юдаш і повісився…

– Це ви про дерева, – суворо озвався понурий чолов’яга. – Про дерева воно всячеське розказують. Чортяка, знаєте, має поміщення в сухій вербі. А на березі гулі бувають – це коли жінка проклинає чоловіка…

– Мені мати розказувала про мак-видюк, – спокійно продовжує Лебедиха. – Він має дірочки, тра освятити і обсипати хлів. Коли відьми мають вальор до корів, то вони вже не приступлять до хліва.

– Що ви кажете? – густо зацікавився похмурий чолов’яга, його обличчя стало тривожне й задоволене водночас. – Аж ти бач: все знаю, а цього І не знав…

– Моя мати теж тримала корову, – сказала Коростячка. – То розказувала про якийсь там коров’як, це коли черви на корів нападають. Тоді треба прихилитись і казати: «Дзіванна панна, тоді я тебе відпущу, коли з моєї корови випадуть черви…»

– Не помагає, – каже похмурий чолов’яга, настовбурчуючи брови. Зрештою, він і позіхає, притому так, що здалося Горбатому: бачить у тому роті справжню корову, котра спокійно пасеться собі на лузі.

– Воно є й люди такі, як черви, – каже Горбатий, бо йому конче хочеться взяти участь у розмові. В голові у нього від випитої горілки приємно прокручується.

– То антихристові слуги, – каже серйозно Лебедиха.

– Антихристові? – не розуміє Горбатий.

– Атож. Антихрист, він обоюдний чоловік. Таки обоюдний. З вами оце балакає, здається, добре говорить, а воно й на лихе все. Через це він і обоюдний…

– Еге ж, люди такі, – підхоплює Коростячка. – Люди є такі, що їм пальця в рота не клади.

– Отаким він добреньким вам прикинеться, – тонким фальцетом продовжила Лебедиха, – отаким уже вам добрим, хоч до рани прикладай. Але не спіши, бо зломисний він, і оце перед тобою стелиться, щоб поразить тебе або й обікрасти…

– Колись було, – обізвався похмурий чолов’яга, – як украв, то так тобі всиплять, що другому закаже. Чи ж знали тоді замки?

– Та де там! – озвався Горбатий. – Покійна моя маманя, царство їй небесне, – на очах у Горбатого блиснула волога, – ніколи хати й не зачиняла.

– Од нечистого хрест є, – не вгавала Лебедиха, – а од антихриста нічого нема: не одхрестишся, не одмолишся од нього. Він зловмисний чоловік. Душу продав дияволу, тож де нечистий не може, там антихриста пошле…

– Чуєш? – раптом гукає до Вальки Горбатий. – Це як про твого, отого буцехвала…

– Відчепись, – Валька пильно розглядає карти, Степан на все обличчя всміхається: в дурнях він не залишився й разу…

– Тепер кожен другий злодій, – озвався похмурий чолов’яга. – А чому? А тому, що дуже їх по голівці гладять…

– Антихрист, – продовжує незворушно Лебедиха, – перед страшним судом, як має бути скончаніє світу та не буде води, возитиме смолу на місце води – пить даватиме. А хто вже нап’ється, то той і запише душу…

– Думаєте, буде той кінець світу? – насторожено питає похмурий чолов’яга.

– Люди призведуть! – голосно викрикує Горбатий. В нього все мліє від солодкого хмелю й тепла. – Оці атоми, понімаєте, то не кінець світу? Ті атоми – то ціла вам біда…

Він сидить якийсь час набурмосений і пропускає шмат Лебедишиної оповіді.