Валерій Шевчук - П’ятий номер

Пішов по рипливих сходах донизу й опинився в залитому сонцем дворі. Відімкнув великого замка на материному сараї, звідти дихнуло на нього злежаним шматтям та залізом – перед Андрієм з’явився дивовижний світ речей, що їх стягувала звідусіль у цей сарай мати. Але його цікавили сьогодні тільки вудки, і він витяг їх, відкинувши з дороги кілька попсованих самоварів, кілька лопат, дивні велетенські кліщі для випічки вафель, яких уже, певне, ніхто не посилить розігнути, сито з порваною сіткою і духовку з проїденим іржею боком.

Замкнув сарай і хотів опустити ключа до кишені, коли побачив матір, яка спускалася в темному тунелі зі сходів. Її тіло протрушувалось у такт ходи, а рука стрибала по перилу – мати поспішала.

– Зажди, – сказала вона. – Дай ключа мені.

Він віддав їй ключа, і вона поспішно сховала його в підшиту під жакет кишеньку. Йому хотілося побути на самоті, через це рушив із двору, бо відчував, що мати так притьма спустилася до нього не дарма.

– Зажди, – мати ще й досі віддихувалася від швидкої ходи. – Ти чого її шукав?

Він не відповів, тільки гмикнув і пішов з двору. Мати поспішила за ним, і він почув її голосний шепіт, що віяв у його потилицю.

– Думаєш, не знаю? Чого мене дурною робиш? Хочеш знову влипнуть в історію?

– Нічого я не хочу, – кинув він через плече.

– Не роби мене дурною, – сокотіла йому в шию мати. – Чого ти вчора бігав до тої Коростячки?

– Якої Коростячки? – здивувався він.

– А тої, з Кашпіровської. Думаєш, не знаю? Вертайся на Донбас, я тобі кажу, поки не влип в історію…

– Не влипну, – буркнув він. – І відчепись ти від мене.

– Я оце зараз від Карасихи йду, – казала мати. – Бачила тебе, коли ти до Коростячки заходив…

Вони йшли порожньою вулицею, він попереду з вудками, а вона за ним. Жебоніла йому в спину ту ж таки давню пісню, яку він чув уже від неї безліч разів, давно встояні, вкладені і зужиті слова, вона повторювала їх одноманітно й уперто, завжди в готових виразах. Ну, так. Валька сяка-така, паскуда, падлюка і лярва. Він давно це знає: вона падлюка, паскуда і лярва. Скільки вона завдала їм горя! Чи того мало? Вона чимало завдала їм горя, і того немало. Він уже кілька років тиняється через те по світі, обтирає чужі кутки й чужий бруд. О, він це знає краще за матір! Врешті, знає більше за матір і про той вогонь, що їсть його груди: її біль і його не завжди домірні. Люди вже сміються, хоч би людей постидався, он і та Коростячка – така це пройда, що світ такої не бачив. Вона трохи цюкнута, і там у неї не все чисто. Він це теж помітив, була трохи задивна, як і її завалена мереживами хата, а може, він таки був підпилий? Коли вип’єш, здається, що сам тверезий, а люди навколо п’яні. Ні, йому нема діла до тієї Коростячки, зрештою, вона поставилася до нього зовсім непогано. Там таке про ту хату розказують, що боже упаси. Вона не минає жодного суду і жодної товкучки, – це така, що її видно, де тільки смердить.

– А що, це їхня родичка? – спитав Андрій.

– Десята вода на киселі, – відповіла мати. – Ти завжди слухай, що кажуть люди, даремно плескати язиками не будуть. Та потвора вже напевно щось зачинає. Пив з Лебедихою, вивалився вчора від неї, ледве ноги волочив.

Він зупинився.

– Звідки знаєш?

– Від Вороновської, – палко сказала мати. – У неї приятелька Лебедишина кума…

Подивився на матір і раптом немов уперше її побачив. Невелика, в міру огрядна, хоч харчувалася абияк, кругле, дрібне обличчя, очі геть такі, як у нього, невеликі й темні; геть, як у нього, бараболина носа і широкі, повні губи. Хустина обрамлювала те обличчя, яке судилося йому бачити ціле життя і яке таке подібне до його власного. На матері був жакет і ситцева сукня, прості панчохи, бо випав прохолоднуватий ранок, і розчовгані чоловічі, власне, синові черевики.

Йому стало дивно самітно на цій порожній ранішній вулиці, адже навколо залягла глибока тиша, спали будинки і сонно журкотіла неподалік Кам’янка. Сонце стояло над горою, а попереду, аж у кінці вулиці, стояв, розставивши ноги, похмурий чолов’яга з коровою. Корова дійшла верболозів і вицілувала траву, а похмурий чолов’яга повернув у їхній бік жовту пляму обличчя й дивився.

Андрієві раптом здалося, що чатує на нього звідусіль небезпека, що той чолов’яга на початку вулиці спинився там недаремне, що треба сподіватися нового нещастя, адже мати мала щодо того і справді дивовижний нюх. Відчув зовсім виразно: знову обплутаний він тією ж таки сіткою, з якої вирвався був із таким зусиллям, що, попри все, попри втечу свою і шаландання по світу, він таки нікуди не втік, що він і не може нікуди втекти, а товчеться в дивній ямі, де існують тільки пристрасті і живуть одні й ті ж обличчя – кінчаться ці пристрасті тоді, коли навіки заплющить очі. Знав, що мати каже йому правду, що вона таки відчула небезпеку, а він ще й досі потребує її опіки, хоч давно дорослий, навіть жонатий був. Адже його нещастя – це її нещастя, його біль – це її біль, і в цьому мав нагоду не раз переконатися. Так, небезпека таки чатує на нього, про це надто виразно вістить повернене в його бік обличчя похмурого чолов’яги; над Андрієм таки нависла кам’яна брила – він зрозумів, що спокійного рибальства сьогодні не буде, що прийшла пора щось достеменне вирішити. «Треба тікати», – подумав він. Доля штовхала його знову на ті шляхи, на яких завжди бував ниций і на яких завжди терпів немилосердні поразки.