Валерій Шевчук - П’ятий номер

– Бог з тобою, Петю, – сказала Лебедиха, стоячи на ганку і дивлячись, як він підходить до дверей. – Та на тобі лиця нема!

– Був у вас недавно, мадам Лебедихо, – казав на ходу Горбатий, несучи до неї своє скорбне лице, – а от мушу й сьодня безпокоїть…

– Та що це ти таке кажеш? – аж руками сплеснула Лебедиха. – Та приходь, бога ради, коли тобі вгодно.

– Нещастя мене жене до вас, – сказав трагічно Горбатий і став перед нею, розтривоженою і зляканою.

– Хтось помер? – злякано спитала.

– Бог милував, – сказав строго Горбатий. – У мене сталося нещастя.

– Ну, заходь, чого ж ти стоїш, – заметушилася Лебедиха. – Зараз мені все розкажеш, я тільки щось у миску вкришу, щоб не сухо тобі розказувалося. Голодний, певне, і зморений, сама бачу…

Він зайшов у знайому світличку, а за мент уже дивився на горби, круглі шматки псищанських полів, гранітні лоби, заховані в ліщину, як лице в кучері. Синє небо лежало на полях, над ними товклися білі хмари, і темно-брунатне застелля полів було пастельно приглушене. Лебедиха бігала в м’яких капцях, несучи до столу недавно зготовану смаженю, квашену капусту і свіжі огірки.

– Зараз, зараз все мені розкажеш, – примовляла вона, а він сидів з печальним лицем і тільки ледь-ледь губу собі закушував.

Од Лебедишиних кроків схитувалася підлога й стіл, від якого апетитно пахло, що ніздрі в Горбатого дрібненько посмикувалися, він мусив вряди-годи проковтувати слину, що заповнювала йому рота.

– Такий невдачливий у мене сьогодні день, – сказав Горбатий, та Лебедиха кинулася на кухню ще й по хліб.

Він подивився на й вкриту рябим ситцем спину, на важкий таз і ще важчі ноги з випнутим синім жиллям, і сум таки насправді огорнув його. Сколихнулось у ньому щось гаряче й незрозуміле: згадав раптом кіз, що пас їх малим на горбах. Кози були хижі й дикі, і він надаремно намагався зібрати їх докупи. Згадав він також і зелену траву, й ліщинові кущі, і горіхи, що їх шукав у тих кущах, і смак заячого щавлю, а найбільше смак козиного молока, бо він тайкома піддоював тих кіз. Так і зараз: в роті відчув солодке біле тепло, як і тоді, коли пив він оте молоко; стара сива вчителька, правда, вдарила його за те піддоювання палицею. «Ти попроси мене, і я тобі дам молока, – крикнула вона тоді, – а сам чіпати не смій!» Але він радше б видоїв всіх тих кіз, аніж просив би щось у тої гидкої старої – все-таки встиг у неї попити молочка! Не розумів до ладу смислу цієї асоціації, але завжди, коли дивився на Лебедиху, таке повторювалося: відчував смак козиного молока, і солодко мліло йому від того в животі. Може, через те смуток загойдав його солодко й утишно, і він відчув на серці блаженство.

Лебедиха вже сиділа навпроти і наливала в чарки, а він простяг руку, щоб накласти собі запахущої, приправленої часником печені.

– Уже мені вибачте, мадам Лебедихо, що я до вас зі своїм маленьким горем, але куди мені з ним податься, як не до вас? Сам я у світі зараз, як палець, уважаїма ви моя.

– Випий, Петю, випий. Тоді й розкажеться тобі легше.

– Печаль мені в душу стукає, – патетично озвався Горбатий, витираючи вуста після чарки. – Ідеш по вулиці – і тут воно, сядеш – і стукає…

– Не знаю чому, й я сама про тебе весь час сьогодні думаю, – добродушно проказала Лебедиха, і її важке обличчя з бородавкою на повіці стало просте і світле. – Ішла оце в церкву, сьогодні пречиста, то так мене і порвало: давай, думаю, зайду…

– І зробили б милість, – сказав Горбатий, і вони подивилися одне на одного.

У кімнаті було тихо. Діти Лебедишині десь віялися, тож почувався тут вільно. Позирав крайока й на краєвиди, що розгорталися за вікном. Зітхнув тяжко, а Лебедиха знову налила чарки.

– По оцій вип’ємо, і розказуй, – мовила вона. – Добра водка. Пий, і хай вона тобі на добро іде!

– Нехай і вам вона на добре йде, – сказав печально Горбатий… В мене зараз, уважаїма, зовсім душа розстроєна. Я навіть подумав: все, Петре, все! Так і подумав, мадам Лебедихо. Я навіть подумав базар кинуть, нема вже мені ні до чого інтересу.

– Як кинеш? – вжахнулася Лебедиха, аж схитнувся стіл.

Горбатий випив, обтерся, подивився на Лебедиху і тяжко зітхнув, поринаючи поглядом у тих любих серцеві краєвидах.

– Оце й прийшов вам сказать, мадам Лебедихо, – він звів на неї покірливі, повні суму очі. – Не торгуватиму я більше листом, на роботу встроюсь, найдеться і мені, в охранники піду, напитую вже. Валька оно теж сказала: кинь, Петю, це діло, приходь дитину глядіти. А скільки мені треба: тарілка супу, шматок хліба, і я ситий…