Валерій Шевчук - П’ятий номер

– Бідний ти мій калічка, – зітхнула Лебедиха, в неї знову з ока викотилася сльоза, а йому до болю в душі захотілося, щоб вона знову підійшла до нього і знову пожаліла. – Бог покарає твоїх кривдників!

– Він усе бачить, – тонким, іржавим голосом викрикнув Горбатий. – Там зверху, мадам Лебедихо, він усе бачить…

Вони знали одне одного давно. Щоразу підіймався він на Павлюківську гору, немов на особливий шпиль. Щоразу не було це просте сходження: двічі на тиждень, а то й частіше знав свій обов’язок долати цей шлях. Нестримно вабило його сюди, бо знаходив тут те, що йому таки бракувало. Зрештою, був у цьому домі інакший, м’якіший і благіший і ставав начебто третьою дитиною в цієї такої щедрої на добре слово і ласку жінки. Вабила його сюди не просто чарка і добра їжа, було в тому щось глибше. Через це виходив на Павлюківську гору з особливим піднесенням, а коли підходив до знайомої хвіртки, все в ньому співало. Мав щасливу вдачу не натрапляти на Лебедишиних синів (два бельбаси, що завжди сміялися, як тільки він переступав їхній поріг; Лебедиха вперто посилала їх до школи, хоч наука не лізла в голову обом – вабила їх найбільше вулиця, де вони й пропадали з ранку до вечора, особливо зараз, у канікули) – здебільшого при їхніх розмовах не бувало свідків, зрештою, тільки без свідків ставав він отакий благий та м’який. Поступово між ними налагоджувалася спілка, якої він не знав ні з сестрою, ні з матір’ю (царство їй небесне!), ні з ким іншим. І хоч була Лебедиха старша від нього років на п’ять, не помічав тієї різниці. Тут, у цьому домі, відчував справдешній затишок, наче бував загорнений у тепле укривало – тоді так любо дивилось у вікно і на ті розлогі краєвиди псищанських полів. Тоді відчував м’яку габу доброго і ясного настрою, що покривав його всього.

Сьогодні він повертався додому задоволений і впевнений. Відчував приємну обважнілість, як завжди після доброї їжі й чарки, а мав таких обідів аж два. Спокій завіювався до його тіла через усі шпари, гойдав його, як хвиля човен.

Повільно минав хату за хатою, телеграфні стовпи, ряди вікон, чиїсь обличчя, вогники цигарок, машини, що з гуркотом проїжджали повз нього; вози, на яких трусилися підводчики і їхні жінки, що сиділи ззаду на соломі. Минув водогінну будку і напівзатьмарене склом обличчя старої жінки, інша жінка підійшла до того вікна з порожнім відром, просунула в щілину монету, і із зігнутої труби вирвався, з шумом наповнюючи те відро, пінистий струмінь. За будкою, коло білої стіни хати, стояв гурт хлопчаків, один з них підбивав ногою шматочок кожуха, утяжений оливом, – зоську, трохи далі в просторому, зарослому травою дворі дівчатка грались у штандер. Сонце зайшло за горби, і навкруги все завмерло, як завжди в цю пору. Плив над ГІавлюківкою вечір, гойний і затишний; на лавочках біля хвірток жінки лузали насіння, і лушпиння начебто не долітало до землі – висіло лискучою смугою. З-за парканів висовувалися гілки, покриті налитими яблуками, зелене листя опустилося і відпочивало. Приємна кволість повивала все його тіло, дивився він на світ крізь обважнілі повіки. Думав уже про своє ліжко, і про те, що загорнеться затишно в сукняну свою ковдру і солодко довідчує сьогоднішній день. Перед цим засуне всі защіпки, замкне замки і, не засвічуючи світла, зможе помарити скільки заманеться про те, що сталося сьогодні, а найбільше про гарячі, духмяні руки, що так довго обнімали сьогодні його голову. Так, був він зараз задоволений і спокійний. Все, що хоче здобути, здобуде, – вірив у те беззастережно. «Хай утрачають мої вороги», – подумав він, провертаючи ключем у висячому замку своїх дверей. На нього війнуло знайомим духом його гнізда, і він удихнув його на повні груди, як вдихають після грози чисте озонове повітря.

Ранок обілляв землю яскравим золотом – з-за гори виринуло велике, вогке від роси сонце. Від річки димів легкий туманець, кущі верболозу були вгорнені в м’які, напівпрозорі шалі, очищена земля дихала просторо й широко – це нагадало Андрієві далекий час, коли він, схопивши у руку шматок политого олією хліба, мчав із вудочкою до річки. Власне, він і прокинувся так рано через той ледве вловимий погук річки. Майже вирішив облишити свої пошуки, сходити вранці по рибу, а тоді знову добиратися на Донбас.

Йому захотілося саме такого м’якого, спокійного ранку – втома, яку відчував з учора, й досі чіпко трималася його тіла. Хай уже воно так буде, вирішив він, просто і ясно, як оця видна з веранди дорога, по якій іде кілька жінок із коробками за плечима. Він дивився і на річку з її серпанком та запасом риби – хотів піти туди, щоб заспокоїтися до решти. Хати повсідалися на горбах і ще спали – попри все, його вабило сюди, де б не тулявся він по світі. Коли б склалося інакше, думав він, хто зна, чи й виїздив би звідсіля.