Валерій Шевчук - П’ятий номер

«Я хмільний, – подумав він, спираючись плечем на одвірок, – я хмільний як ніч і мені треба спати».

Але він не йшов спати, хоча гості його давно пішли, стояв тільки, спершись на одвірок, і його погляд палав. Голова все більше й більше очищалася, і він так чітко побачив і те брунатне шкіряне пальто, і галіфе, і чоботи. Стояли ті речі в кутику його мозку, начебто освітлені прожектором, бачив кожну подряпину і зморшку на них і навіть притерті місця. Зрештою, он вони, ті чоботи: крокуючи по небі, наступаючи на зорі і розкришуючи їх, за ними мов на крилах несеться пальто і галіфе, а ззаду перекинувся, мов чорний місяць, капелюх.

Він дивився на все це червоними від сліз очима і думав, що небо може бути як річка, що зорі теж живуть у цій річці, як риба, що ніч заносить її чорним піском печалі, і що саме з неї витікають усі людські думки й побажання. Все живе тільки від її води, подумав він, з її води виходять новонароджені і в ту ж таки воду заходять умерлі. Він знову задер голову, і його вуста зашепотіли, зарухалися, просив він у пари зірок доброго для себе успіху.

Він зайшов у хату, причинивши щільно двері, і обзирнув заставлений тарілками і пляшками стіл, в тарілках позастигав коричневий соус. Він підійшов до однієї пляшки, звів її перед світло, була вона порожня. Вицідив у чарку кілька крапель і перевірив так решту пляшок. Тільки в одній, що принесла її Лебедиха, лишився на дні ковток самогонки. Горбатий зілляв її в ту ж таки чарку, нюхнув з присвистом, а тоді перекинув у рота. Тримав якийсь час, щоб витекло з чарки все до краплі, а тоді ковтнув. Йому перекривило обличчя, і він крайока зирнув на свою сіро-білу, зараз тільки сіру стіну, де любив бачити всілякі видива. Зараз там стояло Андрієве обличчя, велике, грубе й начебто кам’яне: дивилося на Горбатого з темною озлобою.

– Ти мене тяжко образив, – сказав Горбатий, приплющившись і аж похитуючись у своїй безмежній печалі. – Я ніколи тобі цього не вибачу. Ти таки злодій, злодій, злодій, – він закричав безгучно, самими тільки губами, які пристрасно злетіли над двома рядами його чудових зубів, – ти все це в мене таки вкрав, і я тобі ніколи цього не вибачу!

Він почав збирати з тарілок недоїдки і зсипав їх в одну тарілку. І хоч жир уже застиг і їжа давно прохолола, сів коло тих недоїдків і з апетитом усе з’їв. Відтак відкинувся від столу, випростався і знову позирнув на стіну. Була вона порожня, так само як і його хата, хіба що шкрябалася так само десь у кутку миша. «Харашо», – сказав він і раптом захихотів. Водив головою, утирав собі сльози з очей і хихотів. Відтак зліз із ослінця і, так само підхихикуючи, почав збирати накидані на ліжку карти. Поклав їх на стільця, а сам поліз, як був, у черевиках і в одежі на ліжко. Ліг на бік, скрутився бубликом і, підхихикнувши востаннє, раптом випустив із своїх грудей густе і гаркітливе хропіння.

Андрій сидів у залитій сонцем кімнаті. З рибальством йому не повелося, бо таки не дійшов до того місця, де пас корову похмурий чолов’яга. Бо той аж розвернувся до них з матір’ю, так йому було цікаво їх бачити, – Андрієві ж застукала в душу тривога. Він повернув додому, на превелике материне задоволення, бо вона побоювалася, що не риба його витягає з дому. Боялася, що знову рушить він на пошуки Вальки, а до добра це напевне не доведе.

Він того ранку не промовив більше ні слова, хоч вона говорила й говорила, боячись, що він таки встане й піде, але він сидів і сидів у залитій сонцем кімнаті і дививсь у вікно, за яким бачив шматок вулиці. По тому шматку вряди-годи перехоплювалися перехожі, здебільшого сусіди, і він байдуже їх упізнавав. Власне, це місце було материне, вона любила просиджувати тут годинами, але зараз їй було не до того – все в ній завмерло і зціпилося, як бувало завжди перед бідою. Може, через те не змовкала вона ні на хвилину, майже не слухаючи власних слів, так само як не слухав її й Андрій, – було те материне говоріння як дзизкотіння мухи… Єдине діло, яке мав зараз, – це й було спостереження того клаптя дороги, зрештою, це його остання сподіванка. Не було вже ніякої рації розшукувати Вальку, живило його завзяття, не зовсім уже збагненне. Це, очевидно, й був отой чорний вогонь, що палив його повсякчас, і не мав сили з ним упоратися. Отож сидів він перед вікном і впізнавав сусідів, яких не бачив кілька років і які за ці кілька років зовсім не змінилися. Так любив він сідати й раніше, коли ще був хлопцем і коли запалила його вперше лиха пристрасть: сидів і сподівався, що пройде вона дорогою – не могла не пройти. Зараз не було вже того радісного збудження, хіба що глуха пригноба, важка втома, а те, що мав би узріти у вікно, мало стати останнім актом його такої невдачливої поїздки. Так, згоджувався лише побачити її, хоч би й через скло – задля цього, очевидно, він і приїздив і задля цього зважився на чималі неприємності, які виникнуть через цю його втечу. «Вони можуть виникнути, ці неприємності, й тут», – подумав він приречено й роздратовано цмакнув.