Валерій Шевчук - П’ятий номер

– І не треба, – сказав він.

– Нє, ти поїж, поїж! – наполягала мати, і він знову неохоче взявся до ложки. Їв, насилу штовхаючи в горло юшку, нудота почала підійматися йому від шлунка до горла, мати сиділа навпроти і незмигно дивилася, а йому від того погляду ставало ще мулькіше. Однак їв, доки не побачив дна тарілки, а на ньому кілька зелено-жовтих листків, що каламутно просвічувалися крізь сіру водяну плівку: була це його тарілка, і в час своїх шаландань по світу, бувши голодний, не раз її згадував.

– Я тебе проведу, – сказала мати.

– Думаєш, не поїду, – гірко засміявся він. – Поїду…

– Знаю, що поїдеш, – почервоніла мати. – Просто провести тебе хотіла…

– Не треба, – сухо й твердо відказав він. – Ні до чого це…

Вона промовчала, а він звівся з-за столу і за мить знову був біля вікна.

І раптом його руки заціпеніли і вп’ялися у підвіконня. Шматок дороги, що його бачив, начебто засвітився, застрибав перед очима і покрився барвистими смугами. По вулиці йшли Горбатий і Валька – ці дві постаті раптом упали в мозок, як міраж, дивне, навіть чудернацьке наслання. Так, це була вона. Він аж подався до шибки, спрагло вдивлявсь у її обличчя – густі широкі брови, великі очі, малий лоб, пухкі вуста, вся вона – міцна й невисока, жилаві литки, засмаглі й лискучі, на ногах туфлі на високому підборі – кривуляла, бо вулиця надто нерівна.

Йому на мить стало дивно, що саме ця жінка забирала в нього стільки думок, – зараз її подібність із Горбатим ще більше впадала в око. Он воно, те диво: іде, підстрибуючи, як бусол, повернув до неї лице і сміється, блискочучи сліпучо-білими зубами. Андрій застогнав з глухим болем, відчуваючи в тілі млість, він закусив губу, і очі його запалали гарячим вогнем. Мати дихала йому на потилицю, але він не відчував того: очі його були там, на тому відтинку дороги, де судилося їм сьогодні впасти, в тому каламутному потоці, що мчав повз його гору. Серце Андрієві шалено калатало, а вуста болісно кривилися. Він знав, що ось коли все закінчилося: саме зараз і в цей момент, не тільки ж Валька й Горбатий ішли тоді по вулиці. Її обережно підтримував під руку, гречно всміхаючись і весь час щось говорячи, смоктявий дженджурик в офіцерській уніформі без погон, але із хвацько закрученими вусиками.

Мати важко налягла йому на спину, натужно дихаючи, вона аж тремтіла від хвилювання.

– Дивись, дивись, – сказала вона. – Полюбуйся. Ти мені міг не вірити, але подивися на власні очі… Думаєш, це в неї перший після тебе?

Але він уже не дивився, не було й чого. Дорога була порожня, будинки навпроти також порожні, порожні були його груди, і він навіть почув, як свистить у цій порожнечі вітер. Стояв у червоній темені, бо очі йому заплющилися самі від себе: в тій темені текли багряні струмки – очевидно, текла це його-таки кров. Десь далеко ритмічно затакотіло, неначе й паротяг гукнув – таламкало його серце. Чув на спині гарячий тягар, бо мати налягла на нього всім тілом і щось там іще говорила чи шепотіла. Йому ж раптом стало спокійно і ясно. Розплющився: дорога була залита сонцем, руки його, обіперті об підвіконня, також були залиті сонцем, і не було на тій дорозі анікогісінько.

– Гаразд, мамо! – сказав він, повертаючись. – Не роби трагедій. Вона вже давно не моя жінка, і мені пора їхати.

Піддубний заговорив несподівано. Ганя аж здригнулася, бо спершу і не завбачила його на ганку. Набирала воду, а коли він заговорив, ручка мимовільно вислизнула їй із руки.

– Щось казали?

– Затівають, – сказав Піддубний, дивлячись на неї щілинкуватими очима.

Ганя блиснула в його бік поглядом і знову натисла на ручку. Струмінь з шумом рвонувся у відро.

– Хто затіває? – спитала вона, коли відро було вже повне.

Піддубний розширив очі, аж вони стали круглі, тріпотливі й блискучі, підморгнув раптом Гані й мотнув головою в той куток, де жив Горбатий.

Ганя відчула, що блідне. Вся кров відхлинула їй від обличчя, натомість яскраво почали палати вуха. Стояла з відром серед подвір’я і не знала, що його робити: слухати й далі Піддубного чи, може, піти геть. Зрозуміла, що її біль і передчуття й цього разу виявились немарні. Вона поставила відро на землю і підійшла до Піддубного, відчуваючи, як терпнуть їй ноги.

– Щось знаєте? – шепнула вона.

Піддубний закинув голову і засміявся, начебто полоскав водою горло, його татарські очі зовсім зникли з обличчя, а оголені ясна були надмір червоні.

– Я, уважаїма, мало що знаю. Але дещо, може, і знаю. – Він обдивився Ганю з ніг до голови. – Коли інтересує, зайдіть, розкажу, бо не місце тут про це балакать.