Валерій Шевчук - П’ятий номер

– Що збираєшся робити? – спитала мати, нарешті обірвавши потік велемовства.

Він смикнув плечем, не повертаючись від вікна.

– Їхати тобі вже треба, – зітхнула мати.

Він знав це й сам. Коли б і справді розшукав її, вже вкотре подумалося, нічого б це не змінило. Але йшлося уже не про те, треба було хоч якось загасити той вогонь, що попелив його.

– Мені треба їхати, – сказав він і повторив подумки: «Мені треба конче їхати!»

Цей вогонь, думав він, пече сильніше, і він зовсім від того здурів. «Я трачу глузд, – думав він. – Хай же воно западеться!»

Але не міг зрушити од вікна, так само як не хотів думати про мандрівку назад. Мати вже оповіла йому і про Лебедиху, яку згадала була Коростячка, – туди також не було чого йти. «Мати все знає, – думав він. – Про всіх і про все».

Але йому таки треба було побачити Вальку, треба було впевнитися, що і в ній нічого не змінилося за ці кілька років, як і в тих сусідів, котрі оце пробігають перед ним по дорозі. «Це єдиний спосіб, щоб забути її», – думав він уже з якимсь розпачем, серце йому згризала щораз лютіша й лютіша туга. Через це він не відривав очей від дороги, йому навіть здалося, що вулиця – це каламутний потік, пообидвабіч якого випинаються горби. Він сидить на одному з горбів, як ловець-кіт, і чатує на рибу в тому потоці, хоч знає, що риби тієї йому не зловити.

Іншого разу здалося йому, що сидить він у горі, запечатаній стома печатками, як ланцями, і тільки очима розставляє прозорі свої сітки. Він подивився собі на руки, були вони важкі, спрацьовані, покриті рубцями й мозолями, чорні й величезні руки людини, яка знає тільки важку працю.

– В тебе хоч гроші є? – спитала мати, і він запаморочено подивився на неї.

– Щось питала?

– Гроші хоч у тебе на дорогу є?

– Та де! – сказав він знехотя і знову повернувся до вікна.

Мати зітхнула, звелася і пішла до шафи. Довго там порпалася, перебираючи й перекладаючи білизну і якісь папери. Він же дивився на дорогу, а часом і на будинок навпроти – було там відчинене вікно; бачив, як по кімнаті снується вогненно-руда Розумиха.

Мати витягла нарешті з шафи загорнутий у хустинку клуночок і, розв’язавши вузлика, лічила папірці. Відклала їх більш половини, знову ретельно зав’язала вузлика і сховала.

Пішла до нього, тримаючи в руці гроші, а він тут, на стільці, раптом скулився і змалів. «Так завжди, – подумав він. – Завжди вона мені дає ці гроші».

– Візьми! – сказала мати, і він знав, що обличчя її стягнуте в цей момент болющою судомою. Але не дивився на неї, знав, що ось-ось він настане, цей вирішальний момент, коли йому таки доведеться податися до вокзалу і знову слухати погук паротяга.

Він простяг, не дивлячись, руку й сховав до кишені те, що йому давала мати. «Так, – подумав він, – вся ця історія – сон, сліпе наслання, дурна вигадка». Йому раптом закололо під серцем. Гостро й нудно відчув, що десь зовсім поруч живе пітна, холодна зебра, в якої порожні й зимні очі; він даремно собі вигадував образ інший: м’який запах молока, наглий нудотний потяг, теплий дух жіночого поту, стогін од солодкої немочі, розхилена червона глибінь, в якій він згорає, і, нарешті, повні гарячої пристрасті величезні очі – все це він вигадав. Ніколи не пив тих повних червоних вуст, не відчував від неї корчівного, нестримного болю, найвищого щастя – самі тільки трем та знемога.

Ще раз зирнув на дорогу, немов хотів побачити сподіване, але була вона безнадійно порожня. Тоді звівся з ослінця, вже остаточно знаючи, що таки поїде сьогодні, а його мандрівка таки цілком даремна: вогонь його палитиме, як і палив.

– Поїж, – сказала мати, і він побачив на столі тарілку супу, що легенько парувала. В жовтих кружалах жиру, як у збільшувальному склі, плавала домашня локшина.

Його знудило від самого вигляду того супу, але хотів догодити матері. Взяв ложку й неохоче занурив її в юшку.

– Не гризись, – м’яко озвалася мати, і голос її долинув до нього наче з іншої кімнати. – Що сталося, те сталось, і його не одміниш…

Він аж здригнувся на ці материні слова: чи ж так не одміниш? «Таки не одміниш», – подумав він, несучи до рота першу ложку.

В кишені у нього лежали материні гроші, які також пекли його: думав, що при першій нагоді відішле їх матері. Всередині у нього вже прокинувся той-таки знайомий черв’ячок, який і досі смоктав і виїдав йому душу. Через це страва не лізла в горло, і він поклав ложку на стіл.

– Чого ти? – переполошилася мати. – Дорога далека, а з собою в мене нема чого дати.