Валерій Шевчук - П’ятий номер

– Сядь, поїж, – сказала мати, наливаючи ще теплого супу. Він мовчки сів до столу і неохоче почав сьорбати. Подумав, що Піддубний так само ненавидить Горбатого, та коли правда те, що розповіла йому мати, посвідчить усе, що скаже йому Горбатий. На Андрія дивилися зелені з примружцем очі, ніжність і зло яких він пізнав надто добре. «А коли вона хряпне переді мною дверима?» – подумав він, не відчуваючи ніякого смаку в їжі, – присилював себе ковтати. Йому знову згадалася дорога, спершу в поштовому вагоні, а тоді і в загальному, коли лежав на горішній полиці, хрумкіт вугільного пилу на зубах: вогонь, який палив його, не давав ані хвилини спокою. Скрізь його переслідували ті зовсім однакові дві пари очей, одні – добро й ніжність, другі – зло. «Ні, – подумав він, – обидві пари – зло, врешті, що їй зараз до мене?» Він розумів це, може, надто добре, так само, як розумів, що не може з цим примиритися, через це й кинувсь у цю божевільну поїздку – тут уже найменше залежить від його волі і глузду. Таки кинувся у цю поїздку і ось він удома, знову Горбатий, знову мати, знову ці вулиці, знову біль, який ледве-ледь витримує і якого він, певна річ, не витримає. Ставав такий безпорадний: не раз і не двічі заклинався покинути все і вимити ту болючу труту зелених очей, які майже щоночі йому снилися. Не витримав і тепер – і ось знову накоїв дурниць…

– Що робитимеш? – спитала мати.

– Завтра поїду, – буркнув він, хоч знав, що це ще вилами по воді писано, це, зрештою, найменше залежить від нього.

– Сашко помер, я тобі писала? – Ганя подивилася на сина якось значуще. – У психіатричці.

Він звів від тарілки обличчя.

– Ні, не писала. Коли?

– Та от з місяць. Я тобі, здається, писала.

– Не дістав я того листа, – сказав він, відчуваючи нудьгу, як завжди, коли згадував божевільного.

– Так він, сердешний, мучився, – неквапно плив материн голос. – Кричав, щоб його врятували. Дуже боявся вмирати і плакав.

Відсунув суп: нудьга ще більше стисла серце.

– А під кінець утекти хотів звідти. За ним уже не дуже й наглядали: кволий був. А він якось там вирвався. Переліз через паркан і побіг до річки. Там він, коло річки, й помер.

Тиха нудьга висіла в хаті. Сонно бабралась у розлитому на столі супі муха: мочала в краплю хоботка, пила, тоді виймала й перепочивала. Знову пила і знову перепочивала. Крутилася курява у сонячних плямах, сонно крапала вода із підвішеного над емальованою мискою умивальника. За вікном пискнула якась пташка, а на столі стояла тарілка з недоїденим супом і бабралась у калюжці муха.

– Все одно він був уже не житець на цьому світі…

Але Андрій уже не думав про божевільного. Дивився на стіну, на якій було розвішано цілу колекцію фотокарток у черепахових рамцях. Весь їхній рід від баби й діда, всі Ганяні сестри і брат, всі двоюрідні. Бачив і себе: малий пузань он там, на груповому фото, де зібралася вся родина, – стоїть посередині у тісній курточці і матроських штанцях на одній шлейці поверх тої куртки. Зовсім не був схожий на себе великого, хоч би з тої фотокартки, коли знявся, прийшовши з тюрми. Здалося навіть – це вигадка, ніколи не ходив він у тих штанцях на шлейці й ніколи не носив тої тісної курточки. Лихо почалося значно пізніше, подумав він, тоді, коли зайшов у загс із своєю мальованою кралею і поставив на папері свій шкарбкуватий підпис. Пошукав очима їхнього весільного фото, але місце було порожнє – світлий квадратик на стіні, бліде віконце, в яке й зараз бракує йому сміливості зазирнути. Знав: той квадратик не криве дзеркало, як переконував себе в тому ось уже декілька років, але це теж нічого не вирішує. Принаймні доти, доки горить у грудях той чорний вогонь і доки ходить по світі опасована чорними обручами зебра…

Він вийшов на вулицю (вулиця кепсько мощена, замість хідників тягнуться грунтові стежки, хати тільки з одного боку, з другого – висока глиняна гора з кам’яними виступи ями) і майже відразу зустрівся з Піддубним. Власне, зіштовхнувся, бо татарське обличчя з вузькими оченятами випірнуло перед ним якось відразу. Вони дивилися один на одного трохи задовго: Піддубний – насторожено і трохи вивідчо, а Андрій – важко й тупо. Зрештою в очах Піддубного промайнуло щось наче усміх.

– Що, не впізнав, що так дивишся? – спитав Піддубний.

– Та впізнати, дядьку, я впізнав, – сказав Андрій. – Тут про вас, дядьку, люди хороші брехні розпускають.

В очах у Піддубного спалахнув острах, але вуста його розповзлися в тремкому усміху.