Валерій Шевчук - П’ятий номер

– То що ж там люди про мене розпускають? – спитав.

Андрій зирнув поверх голови Піддубного, пливли по небі хмари, між них блискоти, коли з’являлося сонце, ось і зараз вулиця залилася іскристим теплом, так само як і усміхнене обличчя цього бабія. Андрій раптом схопив Піддубного за рукав, відчувши, як здригнулося за нехитрою одежиною його тіло, і наблизив до бабія велике й також усміхнене лице.

– Може, вип’ємо, дядьку, га?

Обличчя Піддубного ще більше оскалилося, татарські очі заяскріли дрібною іскрою.

– Вгостить хочеш, чи, може, за мій щот? – спитав хитро.

– За твій щот чорта лисого вип’єш, – сказав Андрій, повертаючи у двір, Піддубний слухняно поплівся за ним.

– Нє, чого ти так, – сказав, наздоганяючи Андрія. – Коли в мене є гроші, то я й угостити люблю. Зараз, брат, у мене ні гроша, але угостити я люблю.

Вони вийшли до мосту, і повз них прогриміла, важко струшуючись по бруківці, вантажна машина. Неподалік пивниці хлопці грали в м’яча, біля Гармашів повсідалися на лавочці жінки, лузали насіння й теревенили. За парканом стояв, виставивши вкриті старечим ластовинням руки, псищанський піп – грівся на сонці і, як кіт, примружував очі. Шматник Йоська прив’язував до стовпчика свого білого, низькорослого коника; у куряві лежав чорний, кудлатий пес і завзято вигризав з шерстини воші. Бігла зграйка курей, спереду мчався червоний, як вогонь, півень, кури були всі білі і всі з чорнильними плямами на хвостах. Андрій раптом відчув, що заскучив і за цією вулицею, і за цими горбами. Навіть за цією пивницею біля мосту – була вона тут, скільки себе пам’ятав. Але голова його зараз забита іншим, рука ж весь час стриміла в кишені, пальці мацали останню тридцятку, що мала залишитися саме в цій пивниці.

Вони переступили порога: в кутку сидів шматник Йоська і жлуктив пиво. Буфетник Борис у брудній білій куртці сонно стримів на фанерному стільці. Побачивши нових гостей, не зворухнувся, а коли Андрій підійшов до залитого пивом шинквасу, ледве звів до нього закисле, як і його прилавок, обличчя.

– Відкрий-но півлітру, – сказав Андрій. – І у рот щось кинуть…

Буфетник ліниво встав, видер пальцем картонну затичку, розкришивши сургуч, і поставив пляшку на прилавок. Тоді неквапно почав нарізати, не розгортаючи, сирки і жовтувате сало.

– Скільки маєш? – спитав, кидаючи закуску на щербату тарілку.

Тридцятку, – видихнув Андрій, стежачи за буфетниковими рухами. Буфетник мовчки забрав кілька шматків сала і додав хліба.

Піддубний уже сидів за столом, розклавши лікті, і задоволено позіхав. Андрій поніс випивку до столу, і саме в цей час Піддубний розтулив рота. Андрій побачив його червоний, закривавлений рот, жовті зуби і білий набряклий язик.

– Хороший ти парнішка, – сказав Піддубний. – Отак зустрів мене – і ходім, мовляв, дядьку, вип’єм. Вєжлівий. Чи, може, ти від мене чого хотів?

Поставив проти Андрія маленькі татарські очиці: була в них насторожена увага й неспокій.

– А може, чого й хочу, – сказав Андрій, усідаючись.

– Це вже гірше, – прицмакнув Піддубний. – Я, знаєш, люблю лучче так, по-приятельському: посиділи, випили, словом перекинулися…

Андрій наливав горілку, а Піддубний пожадливо стежив за його рукою.

– А може, я й хочу по-приятельському, – сказав Андрій, зморщившись від випитого й закусуючи салом.

– Може, те, може, се, – розсердився Піддубний. – Ти мені, хлопче, лучче не крути. Знаєш, я випити люблю, та коли яке діло, то кажи лучче зараз, – дурний я стаю, коли вип’ю…

– Так дуже хочете почуть? – скривив вуста Андрій, і вони знову зустрілися поглядами: неспокійні, насторожені малі оченята й погляд важкий та понурий.

– Щось мені не наравиться, хлопче, наш разговор, – закрутився Піддубний. – Ти так начебто і лякаєш мене чогось…

Андрій знову наливав, слизько булькотіла рідина. Шматник Йоська допив пиво і пішов, човгаючи чобітьми, з пивниці. Позіхнув, аж зойкнув Борис, видно, сьогодні недоспав.

– А ви вже і злякалися. Нема вам, дядьку, чого мене лякаться. Скажете те, що мене інтересує, і катіться під три чорти.

За вікном чути стало, як шматник Йоська матюкає свою конячку.

– Щось випитать хочеш? – став уже зовсім серйозний Піддубний.

– Щось хочу випитать, – Андрій присунув до Піддубного чарку. – Пий, дядьку, щоб язик легше провертавсь. Язик – він змазку любить.

– А любить, – сказав Піддубний і перекинув чарку в рота.

Щось булькнуло, наче камінь упав в глибоку криницю, й пропало.