Валерій Шевчук - П’ятий номер

– Так що ти в мене хотів спитать? Тільки наперед кажу: вгостив ти мене чи не вгощав, а коли мені неугодно, то не скажу тобі нічогісінько…

– Буде угодно, – сказав Андрій, криво всміхаючись.

– А може, й не буде, – занозисто звів голову Піддубний. – А може, я тебе, приміром, не побоюся.

– Чого ж мене бояться? – Андрій знову налив чарку. – Мене бояться нема чого. І морда ваша, дядьку, небита буде, коли все скажете. Чого б то мене бояться?

Піддубний став уже зовсім насторожений. Хміль немов вивітрився з його голови, він скосив очі на пудові Андрієві кулаки і непомітно виставив з-під столу ногу.

– Поки що давай, дядьку, вип’ємо, – казав зовсім добродушно Андрій. – Вип’ємо і поговоримо, як ви любите. Чого його нам спішить. Час і у мене є, і у вас. Вся вулиця вас, дядьку, знає: і те, що в гречку скочить любите, і всяке таке прочеє.

Він випив і почав вигризати із обгортки сирок.

– Приїхав я оце в отпуск, заявлєніє написав, мов, так і так, треба до мамані, нездоровиться. Давай, каже начальник, даю тобі строку два дні. Ну, я й на поїзд, пару кусків у кишеню: маманю одвідав, хочу старій пальто купить. Думаю, хай стара ходить у порядошному пальті. Я, знаєте, в заявленії так і написав: маманя больна, мов, так і так, пальто тра купить…

– Пальто – вещ хороша, – сказав Піддубний, знову засунувши під стіл ногу. – А горілка ще краща. Живіт – він чогось всігда проспиртовки требує…

– Вони, баби, тепло люблять, – задумливо казав Андрій. – Я Вальці був бушлат воєнний дістав. Хороший бушлат: як у печі, казала… А мені що: жалко? От треба мамані пальто, я зразу: на й носи, чого там…

Піддубний закрутив головою.

– Вже мене розбирать починає, – сказав. – Так от: кажи ті вже своє діло, бо я скоро дурний стану. Тілько давай так: по-доброї без фокусів.

– А я й хочу по-доброму, – сказав Андрій. – Чого мені бить вам морду: І ви в обиді будете, і мені будуть клопоти.

Піддубний знову виставив з-за столу ногу.

– Тільки ви те: ногу не виставляйте, – сказав уже трохи понуро Андрій. – Нога вам нічого не поможе, бо й до дверей тут далеко. Скажете, що мені треба, і катіться.

Піддубний почервонів, як буряк, і заставив ногу під стіл.

– Чого хочеш? – спитав гостро.

Андрій знову налив і тицьнув чарку Піддубному.

– Пийте. Оце вип’єте, тоді й спитаю.

Піддубний схопив чарку, і знову булькнув камінь у глибоку криницю…

– Не, я так не можу. Так я зовсім дурний зроблюся. А коли ти про Вальку хочеш спитать, то я нічого не знаю.

– Знаєте, – сказав Андрій, доливаючи в чарку Піддубного рештки горілки. – Знаєте, бо бахурували з нею…

– Хто, я? – вигукнув фальцетом Піддубний. – Та ось хрест святий…

– Не божіться, дядьку, – Андрій говорив уже зовсім понурим, аж темним голосом. – Всі знають, що нема у вас бога в животі, бог у вас нижче живота…

Андрій оскалив зуби, і очиці Піддубного забігали. Він повернувся різко туди, де сидів буфетник, сподіваючись, що той допоможе йому, але буфетника наче корова язиком злизала.

– Ну, чого ти хочеш? – простогнав Піддубний, ставлячи чарку на стіл. – Не знаю я нічого про неї. Знав би, сказав би, їй-богу, ось хай мене грім поб’є на цьому місці і хай я завтра з постелі не встану. Да, хотів я з нею переспать, але браток її наскочив, тільки розтривожив я себе…

Андрій підсунув до Піддубного свою чарку.

– Пийте…

Той з ляком стрельнув у Андрієвий бік поглядом, але до чарки не доторкнувся.

– Повір мені, не знаю я. Ходив я туди до неї опісля, то там стара така, зачухана… не живе, каже, переїхала.

Андрій поклав на стіл чавунні кулаки, і на його вилицях затремтіли жилки. Піддубний раптом зірвався на ноги, але важкі долоні впали йому на плечі, і він злякано приклеївся до стільця.

– Правду тобі кажу, – пробелькотів він.

– Куди до неї ходив? – спитав Андрій, пильно зирячи на Піддубного спідлоба.

– Кашперівська, п’ять. Дімець у дворі, – сказав Піддубний і важко видихнув повітря.

Андрій опустився на стілець, і його обличчя осунулося. На Піддубного він не дивився. Той швидко схопив недопиту чарку, вицідив швиденько горілку, і, мов тінь, вислизнув із пивниці…

Андрій сидів і дививсь у вікно. Це було так само, як і тоді, два роки тому, перед судом, коли вони приписали йому дитину. Так само приліг він на стіл і бачив міст, далі шосівку, по якій котилися коробочки авт, магазин продтоварів з глухою стіною, до дверей яких приклеїлася непорушна стрічка черги. Авта бігли, як у німому кіно, вуха забивала тиша, він був у пивниці зовсім сам, а на перилах мосту, як і тоді, повсідалися важкі, чорні ворони. Побачив шматника Йоську, той уже виїхав аж під Павлюківську гору, і коник його на такій віддалі здавався іграшковим, а він сам ліліпутом. Стигла тиша, буфетник і досі не показувався з бічної кімнати – щось там переставляв; Андрієві, як і тоді, перед судом, видалося, що все навкруги нереальне, що це й досі триває один і той же сон. Відтоді, коли побачив він за вікном хід Ювпаків, спливло немало часу. Майже не повертався думками в той час, хоч про неї думав завжди, та й аліментні листи його всюди наздоганяли… Привалився грудьми до столу і дивився на жовте сонце, що стояло за шибами. «Життя в мене якесь непутяще», – думав він, стежачи, як переходить мостом зграйка підлітків-дівчат. Вони, певне, щебетали, як горобці: в коротких платтячках і з голими гінкими ногами – нова хвиля, яка вже зараз змітає з лиця землі його та його ровесників. Всі ці пристрасті, тяганина, подумав він, все це пропаде і розсиплеться, але станеться це ще не скоро. Йому ще відміряно поблукати по білому світу з одного місця в інше, їхати й повертатися, доки палатиме цей його темний, незгойний вогонь.