Валерій Шевчук - П’ятий номер

І от він сидів біля столу й дивився на круглі лисини псищанських горбів, – Лебедиха, як завжди, рада його появі, готувала на стіл. Йому зовсім не важило, що перед тим він попоїв, адже Лебедиха поставила перед ним свою хвалену квашену капусту з картоплею – те, що любив від дитинства. Дивився на ту капусту, в якій засвічувалася вряди-годи морквина, а водночас і у вікно зорив, тоді як його високий голос оповідав Лебедисі про базар, про всі базарні пригоди й перекупників. Лебедиха стояла перед столом, бо в кухні за спиною кипіла картопля, схрестила повні руки на грудях й похитувала головою, а емоції Горбатого відбивалися на її обличчі: воно чи охало, чи суворішало, обурювалося й сміялося.

– А я тут, Петю, кручусь як тільки можу. Треба їх прогодувати, тих увірвителів моїх, а звідки його взяти? Оце знову їздила в Запаяну, не було чого везти, але сяке-таке нашкрябала…

Вона розповіла про те, як приїхали вони до хати, де звикли ночувати житомирські, як увалилися юрмою в ту хату, а вночі прийшли якісь начебто документи перевіряти, а хто то був, певне, й сам бог не пізнав би. Натрусилися вони всі, що й досі в неї в серці поколює, а вранці вийшли на базар, то була вже міліція справжня, і базар той розігнала. Думала, що з порожніми руками повернеться, коли ж вийшла до базару вдруге, аж там людей!..

Оповідала все, переходячи на шепіт чи звищуючи голос; Горбатий притакував – сидів прекрасний, як бог, і, як чортик, потворний.

– Так, так, так! – притакував, похитуючи головою й думаючи: «Тут уже ти на базар не ходиш, боїшся, тепер тільки їздиш, інакше чорта лисого давала б продавати мені той лавровий лист». Дивився на Лебедиху благим поглядом й простягав вряди-годи руку до капусти, щоб ухопити смужку й кинути знічев’я до рота.

– Спродалася я. Петю, на диво! – сказала Лебедиха, радісно на обидві щоки всміхаючись. – Ох, а про картоплю забула!

Побігла, перевалюючись качкувато, на кухню, а Горбатий дивився їй услід тим-таки благим поглядом. Коли ж її нестало, то зорив на псищанські поля; цього літа хліба там не сіяли, а садили картоплю, через що горби були рудувато-зелені, і ця барва якось пасувала до його настрою.

– А знаєте що, мадам Лебедихо! – гукав він до спини, що виднілась крізь розчинені двері, повита хмарами пари, – на товчку теперичка зовсім спокійно. Начебто й ганяють менше…

– Знаю я, Петю, не менше, – відгукувалася начебто з-під землі Лебедиха. – Це вони спеціяльно так роблять. А тоді як наскочать!.. Мені вже не можна так ризикувать…

«Ага, ага, – притакував подумки Горбатий. – Ти вже попалася!»

Знову зорив на горби, були вони залиті яскравим сонцем, а на одній із скель стояло кілька дівчат у купальниках. Горбатий аж рота розтулив, розглядаючи тих дівчат, та Лебедиха вже йшла з кухні, несучи перед собою повну миску іскристої, димкої картоплі.

– Тобі, Петю, можна було б не тільки лист продавать, – казала вона на ходу. – Що вони тобі, калічці, зроблять? Коли ти їм поплачешся, те та й се, а мені воно й не можна – хто мені тих дітей догляне?..

– Так, так, – згоджувався Горбатий, накладаючи собі повну миску картоплі, – але й у мене, знаєте, не все, можна сказати, в порядку. Мене вони тоже хапали, я й плакався, раз повірили, два повірили, а третій не повірять, як і вам.

Лебедиха наливала по малесенькій чарочці. Вони випивали, і була та горілка страшенно пекуча, аж водив Горбатий головою, а Лебедиха, яка головою не водила, добродушно й задоволено підсміювалася, адже робила горілку вона сама. Горбатий же крутив отак головою трохи і на догоду господині, думав він, що Лебедиха не тільки добродушна, а й хитра нівроку і хотіла б його втягти у спекуляції більші. Він те знав не відтепер, але мимохіть од того відрікався: одне діло – заздрити тим, котрі продають дорогі речі, а друге – піддаватися ризику. А Горбатий був трохи й страшко, тим більше що й справді раз він попався і після того його аж трусило всього. Ні, він не годився для більших оборудок, і Лебедиха це також знала.

Звів погляд на жінку, покірливий і теплий, і Лебедиха також подивилася на нього скрушно й тепло, адже був він, цей калічка, такий гарний, як намальований. Жаль оповивав добре серце Лебедихи, хотілося їй по-материнському пригорнути до себе цю гарну, як у янгола, кучеряву голівку, бо хто його побалує в житті, цього бідолаху. Вже піддавалася хмелеві, бо випили вони й по другій малесенькій чарочці, а вона була слабка на голову.

– Не вийшов іще весь лист? – спитала вона, хоч йому в цей мент не хотілося говорити про діло.