Валерій Шевчук - П’ятий номер

Горбатий кліпнув кілька разів, і чоботи виникли й там, на екрані-стіні, – прокручувалися перед ним, наче на виставці, – висіли в повітрі, лискучі й принадні до болю, зі шкіряними підметками, рівнесенько зацвяхованими шпильками – білі цятки на світлій, протертій терпугом смужці.

Зирнув на свої парусові, із задертими, як у блазня, носками туфлі на брунатній гумовій підошві, що вже й зараз відставала, попереджаючи, що день-два – і взувачка захоче їсти. Помалу переставав думати про чоботи – перед ним, на тій-таки стіні-екрані, з’явилася повногруда жінка, яка тримала перед собою чудове галіфе. Галіфе було брунатного вельвету, підшите лискучими шкіряними клаптями, внизу, від колін, сатинове, а на животі красувався цяцькований, з лискучою пряжкою, витий зі шкіряних смужок пасок. Те галіфе не було міражем. Горбатий і справді побачив його якось на товчку – вразило воно його. Стояв, заслонений людськими постатями, що безперервно проходили між ним і тією повногрудкою, а в проміжках (ближче підійти не наважився) хапав очима те галіфе. Горіли при цьому очі зовсім так само, як тоді, коли пив молоко, але змушений був там, на товчку, погасити той вогонь, бо очі йому вже боліли від мигання. Зате мав повну волю повернути їх сюди, на стіну-екран, прогнавши навіки оту повногрудку. Міг присвоїти те диво собі, міг милуватися на нього скільки завгодно, і він так і вчинив, поки й це йому не набридло.

Потому втретє повернувся на той товчок, довго йшов, пробираючись між людських спин та облич, – його манило туди, де найбільше юрмилися люди, куди, здавалося, й дотовпу не було. Але він знайшов лазівку, пірнувши під чиюсь відведену руку; цього разу побачив здоровенного дядька з буряковим лицем. У зубах у дядька стриміла не самокрутка, а справжня, притому дорога цигарка – «Герцеговіна Флор», дивився йому на обличчя, а той неуважливо мружив око. Був одягнений у нову шкуратянку, а перед собою тримав шкуратянку іншу, також брунатну, лискучу й зовсім нову, скроєну саме на малий зріст, з широким м’яким пасом, усунутим у петельки, і з такою ж широкою, шкіряною пряжкою.

Горбатому аж духа забило від того видива – стояв перед дядьком, захоплено розтуливши рота. Тоді дядько й гаркнув на нього, не розтуляючи зубів, бо там стриміла «Герцеговіна Флор»:

– Ану провалювай отсюда, голота нещасна! Чого вирячив баньки?

Горбатий тоді спалахнув, як піон, наче хто йому ляпаса врізав.

– А може, я купить хочу! – тонко гукнув він, а дядько заіржав, показуючи великі жовті зуби. І Горбатий не витримав того сміху, миттю розчинивсь у юрбі, і ось тепер, коли стіна знову стала порожня, викликав на той екран уже шкуратянку, безжально відсунувши від неї брутального дядька з дорогою цигаркою в роті…

Гарне обличчя Горбатого пойнялося смерком, ніжною задумою; ні, не мав би відчувати нічого гризького, адже навколо сміявся яскравий літній день, і сонце щедро лилося до нього крізь невелике віконце – в стязі, наче кошенята, бавилися сірі порошини. Горбатий усміхнувся, розсуваючи тонкі вуста, – блиснули білі зуби, а на лоб лягла поздовжня, пересічена посередині зморшка…

Уже знав, що поставити на той увігнутий від їжі стіл на пишній веранді палацу, перед яким посадив себе у фотелі із золотистими поручнями, левиними ногами і з виямом для горба: стояла на тому столі пляшка, димували голубці, іскрилася свіжозварена картопля з кролятиною й гора вермішелі, засмачена шкварками, стояла миска білої, соковитої, квашеної капусти, в якій вряди-годи оранжево запалювалася морквина. Скатерка була сніжно-біла, а стіиа-екран перед ним стала перламутрова. На ній сяяла, грала в сонячному промінні шкуратянка, висів м’який фетровий капелюх, трохи збоку підвішено було вельветові галіфе із шкіряним підшиттям, а внизу, на лискучім паркеті, чорним вогнем палала пара хромових чобіт. Горбатий дивився на те видиво, і дві сльозини викотилося йому раптом з очей і позамерзали на щоках. Він муркнув, як кіт, прищулюючн око зовсім так, як отой дядько на товчку, котрий продавав шкуратянку, і всміхаючись так, як усміхалася до покупців повногрудка – власниця галіфе. Стало йому лоскотно-сумно, але й радісно. Віддавався тому почуттю, і воно гойднулося, як виплеск розтопленої смоли…

Вчора ввечері ходив він до Лебедихи. Замкнув хату на замок і завмер на хвилину, мружачись до сонця. Було яскраве й гаряче і покликало його вийти з двору, минути ганок, на якому сидів, виставивши до сонця лице, Піддубний. Він роздягся, той Піддубний, і його тіло ляскотіло від засмаги. На величезних чорних трусах лежала кішка, і рука Піддубного ритмічно її погладжувала. Горбатий завернув у глиб двору, спокійно зирнув на круті сходи, що ховались у чорній дощаній галереї, відтак вийшов до мосту, а тоді подався по крутій вулиці між розсипані хатки, до школи, що вивищувалася над тими хатками, в світ немощених завулків, які виносять грязюку на шосівку, і шосівка від того помалу запливає землею. Завулок, у який зайшов, майже сягав круч, і Горбатий із приємністю подумав, що за кілька хвилин дивитиметься крізь вікно на круглі лисини псищанських полів і на зарості ліщини – той краєвид по-своєму чарував його; особливо коли вони вели з Лебедихою просту й неспішливу розмову.