Валерій Шевчук - П’ятий номер

Але Андрій уже був надворі. Кров знову спливла йому на лоба, і він втер її затиллям руки.

– Бандит, каторжник! – верещав йому в спину Горбатий.

Ударило межи очі сонце – стояло між двох лискучих хмарин, – лівий бік неба покрився безліччю баранців. Андрій рушив до колонки. Піддубний усе ще сидів на ганку, виставляючи до сонця заплющене обличчя і погладжуючи кішку.

Андрій натис на ручку колонки і, нахилившись, підставив голову під струмінь. На риштак потекла рожева вода.

– Хто це тебе так? – спокійно спитав Піддубний.

– Ота зараза горбата, – буркнув Андрій.

– Зніми побої, – сумирно сказав Піддубний. – Того бандита, пса давно тра провчити.

Але Андрій тільки блимнув на Піддубного й неквапно потяг у глибину двору. Обійшов хату із вічно зачиненими віконницями і підступив до дощаної веранди.

На нього посунули знайомі запахи: нагрітих сонцем, укритих толем сараїв і нужника. Сонце торкнулося хмари, і та засвітилася, розсипаючи навсібіч лискуче сяйво. Андрій знову втер кров з лоба, бо вже натікало й на брови.

Зійшов на сходи і почав підійматися. Сходи були дерев’яні й немилосердно рипіли. Цей рип у дивний спосіб нагадав йому Вальку. Він подумав, що не так воно вийшло, як гадалося, адже не для бійки з Горбатим туди заходив.

Кров натисла йому на брови, і він розмазав її. Нагорі побачив здивовані, розширені очі Абаниної, але навіть не привітався: зараз, коли голова набрякла, коли думки попереплутувалися, йому було до всього байдужки. Чи не тому не витер вчасно крові, й тоненька цівка спустилася йому до носа. Тиха туга заколихала ним, туга, схожа на відчай. Коли їхав сюди поїздом, усе здавалося йому таким ясним і простим. До болю хотілося побачити ту, котра так часто приходила до нього у сни ще там, на Донбасі, не давала йому спокою. Палив його дивний, незагасний вогонь, і не міг дати йому ради.

Ще раз утер лоба, розмазавши кров, і ввійшов до материного коридорчика. Тут гув примус, на ньому стояла знайома алюмінієва каструлька, збоку, обперта об стіну, знайома емальована миска. Повагався, але відчинив двері. Мати готувалася виходити, і вони зіштовхнулися віч-на-віч.

– Господи! – згукнула вражено Ганя. – Де це тебе так?

– Де-де! – роздратовано сказав він. – Дай-но вмитись.

Вона метнулася у коридорчик і за мить притягла емальовану миску.

Ще за мент зливала йому на руки: одну білу, а другу червону. Вода зарожевіла, а він плюскав і плюскав її собі на голову.

– Це вже туди лазив! – сказала мати, перев’язуючи йому голову.

Він мовчав. Відчував млосну тугу і дививсь у вікно. Чув мелодійний стукіт коліс, ніби й досі не зійшов із поїзда, погуки паротяга, миготіли вікна зустрічних вагонів, залоскотало йому в носі – плакати йому захотілося.

– Лихо ти моє! – буркотіла мати, пораючись біля нього. – Вже сидів би на своєму Донбасі, так нє, принесла тебе нечиста! За ненаглядною своєю скучив! За сучкою отією проклятою, котра тут за кожними штаньми волочиться…

Хиталася підлога, хиталася ціла земля від обрію до обрію, бо майже весь час дививсь у вікно, лежачи на горішній полиці, і ще й досі не міг позбутися цього ритму поїзда, в якому довго їхав. Прибився сюди самовільно, без паспорта, строк вербування не скінчився, погнала його ця ж таки туга, яку відчуває зараз, де вже було думати про тверезий глузд. Завела його нечиста битися з Горбатим, та ще й двоє свідків побачили його закривавленого. «Продасть! – думав він про Горбатого. – Собачу матір тобі під бік!»

– Знаю, чого тебе принесло, – не вгавала Ганя. – Скільки навколо дівчат, як маківки, добрих, роботящих, нє, вперся в одне, в оту лярву задрипану, і не знати що витіваєш. Коли ти вже порозумнішаєш? Чи, може, хочеш, щоб ще одну дитину тобі приписали?

Але він був надто кволий, щоб відповідати. Мати мала рацію: все, що виглядало в поїзді за таке просте, зараз виявилося безумом. Там, на Донбасі, сповнювало його нерозумне, рожеве світло, коли згадував Вальку. Це світло й покликало його покинути все й податися сюди хоч би на кілька днів. На відстані, коли все розм’якшується, коли, зрештою, і з’являється оте рожеве світло, все робиться оманне і по-особливому вабливе. Він подумав: все це зілля й Горбатий з його чарами. Скільки минуло часу, а те зілля й досі не вимилося з нього, те зілля не так просто діє, воно корені в душу запускає!..

Дивився на стіну, де висів відривний календар, перед його зором проявлялося число сьогоднішнього дня: 20 липня 1953 року.

Підійшов до ліжка й ліг, важко вминаючи пружини. Мати понесла в сіни миску з рожевою водою – знав, зараз вона знову повернеться й почне гдирати. Через це заплющив очі: хай думає, що спить.