Валерій Шевчук - П’ятий номер

– Бо заслужив! – обличчя в Піддубного стало серйозне. – От повоював би ти за Родіну, то й ти заслужив би. Бо й ти інвалід, і я, а я на сонечку гріюся, а ти, як муха в окропі, крутишся, хе-хе! Я от кішечку гладжу, а ти відра тягаєш! Візьми оно в кутку свої газети – сорок штук.

Газети були при Піддубному, лежали біля його лівої ноги, згорнуті й перетягнуті шворкою. Горбатому, щоб узяти їх, довелося Піддубному вклонитися – швидкий і задоволений усміх ковзнув у того по обличчю.

– Такий із вас інвалід, дядьку, як з мене парубок, – сказав Горбатий, помітивши ту усмішечку. – До жінок у вас жилка не присохла ж.

– Одне другого не стосується, – поважно сказав Піддубний. – Не все той інвалід, у кого ноги нема чи горб, вибач на слові, красується.

Горбатий заклав газети під пахву і пішов до відер. Узявся за дужки, і на землю хлюпнуло кілька язиків.

– То скілько мені ще полагається? – спитав, не розплющуючись, Піддубний. – По-моєму, ще сорок, і ми з тобою розщитаємося, чи не так, Петю?

Горбатий спинився. Поставив відра і здивовано повернув обличчя до Піддубного. Піддубний розплющився й дивився на Петра кругленькими, хитрими, аж олія з них пливла, оченятами.

– Щось у вас дуже коротка пам’ять, дядьку, – сказав скоромовкою Горбатий. – Хоч ви й інвалід і за Родіну воювали, але нечесний ви і нехороший. Уговор у нас був на двісті, а ви скільки мені дали? Дали мені вісімдесят п’ять, двісті мінус вісімдесят п’ять, ви арифметику вчили в школі, дядьку?

– Хе-хе, – показав здорові зуби Піддубний. – Це я тебе звірити хотів. Шустрий ти парнішка, Петю, коли подивлюся. Й арифметику в школі учив.

– Арифметику я, може, дядьку, не так уже й довго вчив, – ображено сказав Горбатий, – а свої гроші і хто скільки мені винен, полічу – не зіб’юся. І нема чого вам, дядьку, мене, обиднмого долею, зобижать. Нічого мене й звіряти, коли в нас договір був. А договір ми з вами заключили чесно й порадошно.

– А щоб ти пропав! – з серцем сказав Піддубний.

– От ви знову мене зобиджаєте, дядьку, – тим-таки холодним і швидким голоском говорив Горбатий. – Забули, що в святому писанні записано? Не рий, написано, другому яму, сам у неї ускочиш. Отож, дядьку, не рийте мені яму!

– Іди, йди, – видихнув Піддубний, і рука його знову почала гладити кота, тоді як обличчя завернулося до сонця – грілося.

Горбатий утягнув відра в сіни і з прихеком поставив їх на столика. Зайшов у хату і швидко перерахував газети. Газет було тридцять вісім. Горбатий присвиснув і хотів бігти до Піддубного, але сьогодні в нього й справді був особливий день: не мав він сили на діла. В такі дні йому нічого не хотілося, робив усе, аби з рук збути, а решту часу просиджував на стільці чи ослінці і мріяв. Дивився на сіру площину стіни, отой екран свій, і хай з’являються образи!

– Чорт! – сказав Горбатий і раптом засміявся – пригадав, як воно з тим Піддубним вийшло. Він сів на стільця й побачив на стіні-екрані розкосе обличчя Піддубного. По тому обличчі розлилася масна й задоволена посмішка, а тлусті губи щось нашіптували в рожеве вухо жінки, котра стояла до Горбатого спиною… Але ні, йому не хочеться зараз дивитися те кіно, не хочеться повертатися до тієї історії, байдуже йому й до цього вертихвоста і до Вальки, яка наставила була до зальотника рожеве й велике вухо; ліпше подумає він про щось солодше. Хоч би про Лебедиху – єдину жінку, яка ставилася до нього не тільки милостиво, а й ласкаво. Лебедиха була старша за нього, але йшов до неї завжди із задоволенням, зрештою, це вона постачала його лавровим листом. Любив посидіти в її чистій кімнатці, звідки відкривався чудовий краєвид на горби з того боку річки, любив посмакувати Лебедишиними стравами – була вона до того майстриня, любив повести з нею неспішну балачку, вони завжди знаходили з нею порозуміння. Йому пряно запахло лавровим листом: скільки його продав, розфасованого в паперові пакуночки по п’ять листочків у кожному, розкладених віялами. Лебедишине обличчя там, на стіні, зітхнуло: вона вже сама не могла ходити з тим листом, бо мала оборудки інші й попалася. Горбатий посмакував цим словом, бо коли б вона не попалася, чи зміг би він приходити до неї, чи вели б вони такі щирі й теплі розмови? Лебедишине обличчя там, на стіні, знову зітхнуло – подивилася на Горбатого любовно й співчутливо. А он і другий його роботодавець: Шпак. Покотив на візку, поставленому на підшипнику коліщати, відштовхуючись великими жилавими руками. Тут не приймали його так сердечно, бо Шпак був характеру важкого, але саме ті руки виробляли англійські шпильки, не гірші од фабричних.