Валерій Шевчук - П’ятий номер

– Ні, – холодно сказав він. – Мені самому ця трава згодиться.

У день суду Андрій поголився й одяг чисту сорочку. Вийшов із хати раніше, одне – не хотілося йти до суду в супроводі матері, а друге – хотілося зосередитися. Спустився дерев’яними сходами на подвір’я; перейшов зарослий шпоришем двір і вийшов на вулицю. Глухий щем схопив його серце, він аж зубами заскреготів.

Днями пройшли дощі, од річки потягло вогкою прохолодою. Вогкість відчувалася на розхристаних грудях; Андрій стояв і стежив, як по той бік річки, над горбом, мрів сонячний диск. Сонце палахкотіло, як багаття, але було повите легким серпанком; земля навкруги парувала.

Андрій підійшов до пивничці, біля вкопаних стовпців стояв лише один велосипед. Переступив порога: в кутку за кухлем пива сидів череватий вусань. Чоловік був незнайомий, але Андрій привітався. Чоловік не відповів, тільки блимнув у його бік – з суміжної кімнати вийшов буфетник. Двері були прочинені, і Андрій побачив у кімнаті два обличчя: кругле – дружини, а друге, також кругле, – дочки буфетника.

– Сьогодні суд? – спитав буфетник, наливаючи пива.

Андрій буркнув щось невиразне, виклав пожмакані карбованці і сів до столика перед вікном. Звідти він побачив моста, далі шосівку з коробочками машин, магазин продтоварів з глухою бічною стіною і з розчиненими дверима. Біля тих дверей на східцях і далі, майже до шосівки, стояла нерушна, мов нежива, черга. Він побачив ворон, що сиділи на перилах мосту, перила були чорні, як і ворони. Надпив пива, яке здалося йому кислим.

Стис долонями кухля і знову задививсь у вікно. Авта котилися, як у німому кіно, вуха ж забивала тиша, глуха, ватяна, в якій чутно було тільки важке дихання череватого вусаня за спиною і приглушений шепіт у сусідній кімнаті. Андрій майже приліг на стола, бо до грудей його застукала нудьга, защеміло серце.

Сидів за столом, облитий жовтим сонцем, що не сліпило очей. Сопів вусань за спиною, почмакував і прихлептував; Андрієві раптом здалося, що все це лише сон, який не закінчився відтоді, як його було впоєно зіллям. Йому здавалося, що він не приїздив додому із заробітків – там теж була схожа на цю пивниця, схожий на цього буфетник і навіть черевань, тільки цей з вусами, а той бородатий. Здалося, що це лише спогад, далекий, пронизаний жовтим промінням згадки, коли десь край світу раптом згадаєш про дім і про те, чого вже нема й не буде.

Задумливо вдивлявсь у вікно, все ще намагаючись переконати себе в тому, що пережите за останній час химера. Однак міст перед очима був таки мостом, а шосівка, яка котила на собі авта, була шосівкою. Андрій знову ковтнув пива, а коли помітив, що кухоль порожній, зрозумів, що чогось чекає.

Побачив їх усіх разом. Попереду йшла Валька, підфарбована, але вміру, несла сповиту дитину і строгий профіль. Поруч, трохи відставши, ступав із пристрибом Горбатий: черевики його були до блиску наваксовані. Потому всі вони: Степан із жінкою, похмурий чолов’яга із жінкою, дочкою і зятем, якась суха гостроноса отара – всі йшли монолітною юрбою, серйозні й зосереджені, ніби виконували урочистий церемоніал. Несли свої однакові профілі, як і тоді, на похороні, й Андрієві стало моторошно від того відчуття. Довго, навіть здивовано вдивлявсь у той похід, наче вишуковував у цих таких знайомих обличчях щось нове й незвідане. Але обличчя були напрочуд однакові, нерухомі й урочисті.

Сидів за столом, стиснувши руками скроні, сидів мов закляклий, а ворони, котрі знову повсідалися на перила мосту, голосно закричали. Він здивувався, що почув так виразно той крик, але ворони таки крякали, і він з тривогою вслухався в себе. Там, на дні, в собі, вловив він повільних провісників осені, які вже виразно натякали на закінчення літа.

Похід Ювпаків завертав за ріг будинку; Андрій дивився ще якийсь час на широку Степанову спину, але й той завернув за будинок. Вулиця стала порожня, якщо не зважати на ту завмерлу біля магазину чергу. Зникли навіть авта, а світ ніби примерк. Ворони на перилах мосту зникли також, світило тільки серед неба затуманене сонце, пустельна бруківка загнулася за недалекий горб, дзвеніла тиша, порожня й рідка, у глибині її начебто подзенькували одноманітно дзвіночки. Андрій сидів і стискав долонями скроні, а коли розплющився, знову покотила грудочками автодорога, впали в очі міст, і магазин, по той бік річки, й черга біля нього, а звідтіля, з-над горба, заяскріло раптом – сонце вирвалося з туманної запони. Андрій примружився, боячись осліпнути від цього широкого і яскравого напливу.