Валерій Шевчук - П’ятий номер

Отак і сидів Горбатий навпроти своєї сірої стіни-екрана, і перепускав один за одним видива. Вже зникли з неї Піддубний, Лебедиха і Шпак із Шпачихою – екран погас, та й причина до того була: вдруге озвався Горбатому шлунок. Заскімлив і засудомив: ні, не зварить ніхто йому їсти, ніхто й не пригостить.

Горбатий удруге звівся і подибав закляклими ногами до оббитої бляхою скриньки з великим навісним замком. Відшукав кінчиками пальців у кишеньці для годинника ключа. Ключ був старий, з фігурною головкою, замок також був старий – надійний. Всунув ключа у щілину, натиснув лагідно – коротко клацнуло. Підняв угору дужку – на нього дихнуло злежаним борошном, гречаною групою і сурогатною – жолудь із ячменем – кавою.

Сидів перед цим добром, відчуваючи, як розм’якає, стає тихий і лагідний, вдихав знайомий запах, але поглядом спочивав на торбинці з вермішеллю. Тепло подумав про Шпака – Шпачиха сторожувала на макаронній фабриці, та вермішель звідти. Так само тепло згадав мірошника з базару, в якого ховався; мали вони з ним деякі борошняні справунки, платив мірошник також натурою. З тим мірошником вони приятелювали, втомившись снувати базаром, любив заходити до нього, і, коли не було людей, вони повільно балакали не тільки про діло, а й про всяку всячину – знав мірошник тисячу історій і анекдотів. Мірошник курив базарний тютюн, і його веселе, запорошене обличчя аж світилося сміхом…

Шкода було чіпати ту вермішель, але сьогодні такий уже випав день – туга його колисала, смуток нерозгаданий. Розв’язав тремтячими пальцями торбинку, запустив пальці й задоволено помацав тверді патички. Нарешті звівся з торбинкою в руці і трохи не впустив її на землю – в прочілі стриміла велика незграбна постать.

– Ти? – здивовано й перестрашено прошепотів Горбатий, ховаючи торбинку за спину. – Нема Вальки, нема! Не живе тут…

Андрій виплюнув під ноги недокурка. Переступив порога. Горбатий позадкував під стіну, де висіла одежа.

– Я тобі кажу: нема Вальки, – розгублено і не без страху пробурмотів Горбатий. Сунув торбинку з вермішеллю між одяг на вішалці й притиснувся горбом до тієї одежі.

– Зате ти є, – сказав Андрій. – От і побалакаємо.

– По-мирному чи по-лихому? – показав зуби Горбатий.

– А це вже як вийде, – Андрій сів на стільця й простяг утомлено ноги.

– Коли так, то й так, – сказав Горбатий. – Коли по-мирному, то в мене й шкалик десь завалявся. Щось довго тебе не було.

Метнувся до своєї скриньки й витяг звідтіля пляшчину й дві синього скла чарки.

– Де ота? – спитав Андрій крізь зуби.

– А я що, до неї сторожем приставлений, – хитренько зиркнув Горбатий. – Вона вже доросла женщина, отож і робить що їй заманеться. До того ж і розвідна, хе! А раз розвідна, то їй жити зі мною неінтересно. Так де це так довго їздив?

Зирнув на Андрія добродушно, а може, трохи й насмішливо.

– Де не їздив, там мене нема, – сказав Андрій.

Горбатий заліз на стільця і посунув до Андрія синього скла чарку.

– То про що ми з тобою говорити будемо? – спитав.

– Хіба нема про що? – криво всміхнувся Андрій. – Хоча б про зілля, яке ви мені намішали. Це теж із зіллям? – кивнув він на пляшчину.

– Яке зілля? – здивовано видивився Горбатий, спускаючи ноги до підлоги і через те присідаючи лише на край стільця. – Сам не знаєш, що мелеш! Та й коли це було?

– Було давно, – сказав Андрій, – але розплатитися з вами не встиг. А я такий, що боргів своїх не забуваю.

Він махнув рукою, але Горбатий югнув під стола. Моторно крутнувся й вигулькнув в Андрія за спиною. Пляшка була й досі у нього в руді, і він брязнув нею Андрія по голові. Посипалося скло, горілка обілляла Андрієві обличчя. Він розвернувся й заліпив Горбатому у вухо.

Горбатий завив. Тонко й верескливо, начебто зламалося йому щось усередині, наче стояла це перед Андрієм тяжка поранена тварина, якій тільки й лишалося – вити. І він вив, пустивши під лоба очі й моторошно світячи більмами, аж опустилися Андрієві руки, аж здригнулося щось у нутрі. Втер затиллям руки кров, що вже стікала йому на лоба, і відчув, що не має злоби, ні люті до цього виродкуватого нікчеми.

– Де Валька? – глухо спитав.

– Іди к чорту! – крикнув між завиваннями Горбатий. – Зарізяка, бандюга, злодіяка!

Цього було вже занадто, й Андрій уліпив Горбатому другого ляпаса. Знову спалахнув тонкий, гострий, тваринний рев, і Андрій подався до виходу.

– Я зніму побої, – зарепетував за спиною Горбатий. – І засаджу тебе. Ось хрест святий! – він бухнувся на землю й поцілував перед іконою землю. – Засаджу тебе і твою матір!