Тарас Прохасько - БотакЄ

І завжди треба пам’ятати про те, що діти мало що розуміють, але все пам’ятають. Цієї пам’яті потім не позбудешся. Її досить для того, щоби все зрозуміти якось не так.

Якісь окопи. Щось копати. Кудись залізати, щоби вберегтися.

Якісь шанці. Якісь шанси. Якась сходинка перед бруствером. Кудись несе з безпечної щілини, яку остаточно наблизили до рівня моря сніги, вітри, потоки, відлиги, зруби, мохи, ожини і те, що забувають колишні діти.

У ботаніці є таке поняття - флора рудиментарних ландшафтів. Ідеться про те, як рослини поступово відвойовують території, з котрих були колись витіснені людською діяльністю. Коли ж діяльність припиняється або завмирає, коли ці території стають рудиментом залишком, їх кінець обертається поверненням до початків. Флора рудиментарних ландшафтів упадає у вічі на кожному кроці в колишньому знаменитому містечку Маріямполі.

Географічно Маріямпіль теж цілком укладається в уявлення про кінець світу. Виїхати з нього можна лише тією самою дорогою, якою в’їжджається. Тобто повертатися потрібно буквально назад. Значить, дороги далі попросту немає. Маріямпіль - це півострів. З трьох сторін світу його огинає Дністер. За річкою - Єзупіль, але на нього можна лише дивитися з високого лівого берега. А їдеться чи йдеться до Маріямполя цілком інакше. Треба дістатися до Галича, а тоді ще кільканадцять кілометрів їхати паралельною дорогою у зворотному напрямі балками між дністровськими горбами. У деяких місцях гори перетворені на відкриті кар’єри вапняку.

Врешті єдина дорога, проминаючи Вовчків, старіший від самого містечка, але вже давно з’єднаний з Маріямполем, доводить до великого трав’янистого квадрата, в якому чомусь безпомилково вгадується те, що у всіх європейських містах називається ринком. Щоправда, від ринкової забудови залишилася лише одна сторона - кілька несільських двоповерхових камениць (одна навіть з контрфорсами, інша досить модернова), між ними - церква з кінця двадцятих років двадцятого ж століття. Біля церкви стоїть міцний потрісканий дерев’яний хрест, установлений у 1938 році на честь 950-річчя хрещення України. Вулиці від спорожнілого ринку цілком правильно відходять з усіх чотирьох кутів. Головна з них веде до виправного закладу 128, розміщеного в костелі і монастирі. Інша - до сільської лікарні серед залишків колишнього замку і палацу. Але обидві виводять до майже нереальної в наших місцях кількасотлітньої липової алеї над Дністром.

Весняний недільний ранок у безлюдному селі (якраз Служба Божа, переважна більшість у церкві, решта позакривалася в хатах) серед цих мурів, костелів, горбів, колючих дротів, старезних лип настільки переповнює відчуттям причетності до чийогось доброго минулого, що про нього вже і не хочеться нічого знати. Ще й неймовірні панорами Дністра, луг над самою водою, просто хрестоматійні перебудови у клинах диких качок у небі, хлопчик - єдина жива душа - котрий понаробляв дірок у всіх березах і тепер перевіряє, скільки соку могло набратися у пляшках, об’їжджаючи їх на ровері. І всюди стада вгодованих індиків. Їх так багато, що цілком можна припустити, що індики є головним місцевим промислом. І що саме вони визначають справжній темп і ритм тутешнього життя. Навіть у найтемніших казематах руїн замку ліхтарик висвітлює лише дві речі - старі недопалки і свіжі сліди індичих лап. А на подвір’ї школи висить табличка-застереження, яку годі побачити десь у інших місцях: «Випас худоби та домашньої птиці заборонений».

Хоча історії і не хочеться, вона вилазить тут на кожному кроці. Надто багато письмових спогадів стосується Маріямполя (не кажучи вже про те, що археологи знайшли у цьому місці сліди багатьох найдавніших культур, у яких залишати письмові спогади було ще не прийнято).

У 1691 році коронний гетьман Станіслав Яблоновський вибудував на горі над Дністром оборонний замок і поїхав собі далі виконувати гетьманські обов’язки. Аж його внук, князь Ян Каетан Яблоновський, перемістив сюди свою резиденцію у 1731 році. Замок на той час уже перестав бути актуальним, натомість Ян Каетан перетворив Маріямпіль на ідеальне духовне містечко. Він вибудував костел і монастир капуцинів, у якому розмістив дивовижний образ - так звану Лицарську, чи Обозну, чи Гетьманську Матір Божу, яку його дідо возив із собою на найзапекліші польсько-турецькі війни. Образ був присутній і під Хотином, і під Віднем. У 1737 році спеціальна комісія визнала образ чудотворним. 1753 року в Маріямполі створили колеґіум із класом філософії і риторики, один із небагатьох вищих навчальних закладів у Східній Галичині. Після капуцинів до містечка запросили сестер чину хариток, котрі пробули тут аж до 1945 року, опікуючись школою і лікарнею. Після війни в монастирі і костелі перебували різні виправні і примусово виховні заклади. Тепер тут тюрма. Знову для жінок. Хоч прапорщик, який забороняв фотографувати задротовану пам’ятку, виявився чоловіком.